Держави сельджуків.
Тюрки-сельджуки тривалий час виступали у Середній та Малій Азії носіями ісламу. З діяльністю цих кочівників пов’язувалося спустошення християнських, буддистських, язичницьких храмів та святилищ.
Історія тюрків- сельджуків засвідчує певну еволюцію та багатоманітність їхнього досвіду регламентування конфесійних взаємин на підвладних територіях, змушуючи їх до релігійних маневрів та компромісів. Уже в процесі поглиблення завоювань в Анатолії вони поступово відходять від практики релігійної нетерпимості, характерної для них на Кавказі.У 1035 р. сельджуки на чолі з братами Даудом Чагри- беком і Мухаммадом Тогрул-беком та їхнім дядькою Мусою ібн Сельджуком залишили Хорезм. Форсувавши Амудар’ю, вони розселилися на території сучасного Туркменистану. У 60-х рр. ХІ ст. розпочалася нова хвиля сельджуцьких завоювань у Центральній, Середній, Передній і Малій Азії. Істотно розширилися кордони імперії за правління султана Алп Арслана (1063—1072 рр.). У 1064 р. сельджуцька армія вступила у Вірменію та Грузію, захопивши кілька гірських фортець. Пізніше сельджуки змушені були укласти мир з грузинським царем Багратом IV (1028—1072 рр.). 19 серпня 1071 р. сельджуки завдали нищівної поразки візантійцям при Манцикерті (Маназкерті)1. Імператор Роман потрапив у полон до Алп Арслана і підписав угоду, яка передбачала викуп у півмільйона динарів, п’ятидесятирічне перемир’я та звільнення візантійцями усіх в’язнів-мусульман[650] [651]. Ця битва започаткувала сельджуцьке панування у Вірменії та відкрила дорогу огузам та туркменам углиб Малої Азії. Після цього сельджуки зайняли „майже всю територію, розташовану між Евксинським Понтом і Геллеспонтом, між Егейським та Сирійським морями, Саросом та іншими річками, особливо тими, які протікають по Памфілії та Кілікії і впадають до Єгипетського моря”[652]. У 1077 р., скориставшись міжусобицями у Візантії, сельджуки оволоділи Нікеєю, а потім і Коньєю. Нікея перетворилися на політичний центр і столицю сельджуцької держави у Малій Азії — Румського султанату. У завойованих районах як державна релігія почав утверджуватися іслам1. Уже за договором 1081 р. Візантійська імперія визнала утворення на території Малої Азії сельджуцького Румського султанату. У 1084 р. під його контроль перейшли Рівнинна Килікія і Антіохія. Розпад султанату в 1086 р. призвів до утворення низки сельджуцьких еміратів2. Скориставшись підтримкою Сельджукідів у Багдаді панівні позиції зайняли ханбаліти, утримуючи першість серед інших сунітських мазхабів і цей стан зберігався упродовж правління трьох перших Сельджукідів: Тогрул- бека, Алп-Арслана і Мелік-шаха (1056—1092 рр.)3. Послідовна просунітська політика сельджуків викликала опір широких шиїтських кіл. Скориставшись цим, у 1057 р. Багдадом за підтримки фатимідського емісара, ізмаїліта Муаййада фі- д-діна, оволодів командувач бувайхідської гвардії Арслан Басасірі. Однак Фатиміди не надали вчасно належної підтримки і Тогрул-бек придушив виступ, відновивши на престолі Аббасидів4. Сельджуцький візир Нізам ал-Мулком (помер у 1092 р.) ініціював літературну кампанію, підтриману військовою, проти ізмаїлітів, передусім нізаритів. Одну з глав своєї книги Сійасат-наме („Книги правління”) він присвятив засудженню ізмаїлітів, які прагнули „скасувати іслам, увести людство в оману і кинути його назустріч загибелі”5. Сельджуки активно використовували релігію для зміцнення своїх позицій на завойованих землях. Коли у 1075 р. прикордонна область на Північному Кавказі була передана султаном Алп-Арсланом 1История Востока. — В 6 т. — Т. ІІ. — С. 271. 2Степаненко В. П. Попытка реализации ойкуменической доктрины в конце XI — начале XII в. (к хронологии византийско-антиохийской борьбы за Равнинную Киликию. 1097—1108 гг.) / В. П. Степаненко, А. В. Шорохов // АДСВ. — Свердловск, 1983. — Вып. 20: Развитие феодализма в Центральной и Юго-Восточной Европе. 3Михайлова И. Б. Религиозно-политическая борьба в Багдаде при Буидах и Сельджукидах. — С. 226. 4Семенова Л. А. Из истории Фатимидского халифата: Очерки и материалы / Л. А. Семенова. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1974. — С. 29 — 30. 5Дафтари Ф. Краткая история исмаилизма: Традиции мусульманской общины [Пер. с англ. Л. Р. Додыхудоевой, Л. Н. Додхудоевой] / Ф. Дафтари. — М.: АСТ, Ладомир, 2004. — С. 26. своєму хаджибу Сау-Тегіну, його ім’я стали читати у хутбі імені султана з мечетей регіону1. У сельджуцькій державі суттєвого перерозподілу на користь державних (ардал-мамлака) та султанських (хасса) земель зазнав земельний фонд. Під прапором войовничого суннізму правителі істотно скоротили вакфні володіння шиїтського духовенства, а ікта являла лише право збирання податків з виділених земель замість безпосереднього грошового утримання, без гарантій власності на ці надання. З часом незалежними стали сельджуцькі намісники Керману, Руму, Іраку, які проголосили себе султанами. У війні між синами Мелік-шаха переміг Санджар (1118—1157 рр.), владу якого визнали Іран, Хорасан, Хорезм і Мавераннахр. Новий султан переніс столицю до Мерву. Гнучкість політики Санджара сприяла припиненню розпаду Сельджуцької держави і відновленню його влади серед сельджуків Анатолії. Однак небезпека почала загрожувати зі Сходу, де сельджуки зіткнулися з гур-ханом кара-киданів Єлюй Даши. Останні відступили з Північного Китаю до Східного Туркестану та Семиріччя і в 1137 р. завдали поразки васалам Сельджукідів Караханідам під Ходжентом. Санджар проголосив священну війну язичнику гур-хану і, поповнивши своє військо з професіоналів-гулямів десятками тисяч добровольців газі, вирушив назустріч кара-киданям. У битві в Катаванському степу в 1141 р. біля Самарканда сельджуки зазнали нищівної поразки. Спроби Санджара зібрати нові війська зазнали цілковитої невдачі (проти нього повстали у 1153 р. навіть огузи) і невдовзі Східносельджуцький султанат припинив своє існування[653] [654].