Особливий світ Ехнатона
Відокремлений від світу пірамід і храмів не тільки географічно, а й стилістично та ідейно, світ Ехнатона — «фараона-єретика» (рис. 67). Одкровення Ехнатона має свою конкретизацію в закладеному ним місті Ахетатон («Горизонт Атона», 1360 р.
до н. е.) у Тель-Ель-Амарна. Палац фараона, як і всі споруди в цьому місті, за своїми масштабами був співмірний людині в її єдності з навколишнім середовищем. Будинок Ехнатона стояв над «царською дорогою» оточений трьома ярусами висячих садів, а перехідна галерея-сходи сполучала її з вулицею. Простір резиденції займав невеликий парк на 3,5 тис. кв. метрів. Подружжя мало свої апартаменти, що складалися з кімнати з альковом, ванної й гардероба. Навколо дворика розташовувалися шість кімнат дочок. Усі стіни, стеля й навіть підлога були прикрашені зображеннями квітів, рослин, домашніх тварин і птахів [56, 87].У місті Ахетатон навколо міського центру — Великого храму і палацу Ехнатона — були облаштовані два невеликих міста-сади, що складалися з рівномірних прямокутних ділянок, кожна зі своєю віллою й упорядкованим садом, такими однаковими, що не можна не припустити існування типового проекту. Це — будинки з безліччю маленьких приміщень, розташованих на двох поверхах. Поза будинком завжди стояла каплиця, присвячена Атону-Ра. Після Ахетатона житла знаті, як і палаци фараонів, знову набувають колишнього розмаху і грандіозності.
Рис. 67. Фараон-єретик Ехнатон
Можливо, фараон-реформатор Аменхотеп IV (згодом Ехнатон), намагаючись запровадити культ єдиного бога Атона (Сонячний диск), прагнув знайти лише найчистіші форми для вираження таємної суті релігійних уявлень стародавніх єгиптян (існує думка, що бог Ра був для єгиптян єдиним богом, стосовно якого інші божества були лише різними його проявами). У XIV ст. до н. е. Ехнатон спробував усунути наявні в єгипетській релігії складності, ввівши єдиний божественний символ — сонячний диск, гранично простий і зрозумілий.
Характерно, що за часом ця реформа значно випереджає введення монотеїзму серед євреїв. Прийнявши ім’я Ехнатон («Бажаний Атону»), фараон-реформатор заснував нову столицю Єгипту — Ахетатон і зібрав на її будівництво найкращих майстрів, завдяки чому тогочасне мистецтво досягло небувалого розвитку (досить згадати скульптурні портрети мітаннійської царівни Нефертіті, дружини Ехнатона, яку деякі дослідники вважають натхненницею цих реформ). Проте релігійні перетворення зачепили інтереси багатьох людей, насамперед жерців, і незабаром після смерті Ехнатона Єгипет повернувся до колишніх правил боговшанову- вання [56, 57].
Ехнатон вирізнявся серед усіх єгипетських фараонів не тільки своїми релігійно-етичними поглядами, а й зовнішністю, несхожою на традиційні зображення царів Єгипту: видовжене з вузькими очима й загалом дуже жіночне обличчя, великий чуттєвий рот, подібна до жіночої фігура, що відбилося на всіх збережених зображеннях цього незвичайного з усіх поглядів фараона.
Історія і релігія Стародавнього Єгипту такі величні й вражаючі, що для їх докладного висвітлення завжди бракує сторінок. Проте того, що ми довідалися в цьому розділі, достатньо для деяких висновків і припущень. Перше — це той факт, що основні космогонічні й антропогонічні уявлення давніх єгиптян багато в чому тотожні уявленням інших стародавніх народів світу. Ця обставина додатково підтверджує висловлену нами гіпотезу про колись єдине джерело одержання сакрального знання про створення і подальший розвиток світу. Друге — давньоєгипетська релігія, яка на своїх пізніх стадіях була класичним проявом синкретизму, виявляє проте виразну, як і в інших релігіях, тенденцію до монолатрії, змінюваної за часів Ехнатона справжнім монотеїзмом (який, мабуть, не випадково передував монотеїзму євреїв, що тривалий час проживали в Єгипті). Третє — жіночі божества, які зберігаються у релігійній пам’яті як провідні, заступають в давньоєгипетській релігії чоловічі божества і патріархальні порядки, хоча значущість перших усе ще велика і в титулатурі фараонів зберігаються найменування богинь — покровительок Верхнього і Нижнього Єгипту.
Проте бог Місяця у давній релігії єгиптян стає вже сином Сонця, а солярні чоловічі культи виступають як основні протягом усієї єгипетської історії.Прикметний перелік історичних епох, що передували стародавнім єгиптянам, відповідно до якого сучасний їм етап був п’ятим за ліком (і, можливо, першим у новому історичному «колі»). Циклічна зміна гегемонії богів сонячного світла (вогню), повітря (неба), землі і пекла (Ра —» Шу —» Геб —» Осіріс) приводить до нового відродження солярно-уранічного начала в образі Гора, якого символізує крилатий сонячний диск і ширяючий в небі сокіл.
Першим богом Стародавнього Єгипту є Сонце і продовжує бути ним (щоправда, під різними іменами) впродовж наступних століть єгипетської історії. Різні імена єдиного солярного бога являли собою, мабуть, лише його різні функції, які в певні часи набували особливого, провідного значення. Проте Сонце — як символ нової історичної епохи — залишалося завжди головним у численному давньоєгипетському пантеоні.
Водночас наступність солярного культу з культами попередніх епох досить виразно простежується й у родоводі солярних божеств, і в архітектурі єгипетських храмів (простір яких розвивається переважно в глибину, тобто у своє хтонічне минуле), і в поширеності культу бика, що символізує родючу силу землі. Своєрідними «відгомонами» ще більш архаїчних часів є згадки про божественних прабатьків жіночої (або андрогінної) природи, асоціюванні Неба з жіночим божеством Нут, а Землі — з чоловічим Гебом. До цього ряду, мабуть, належить і культ місячного бога Міна, якому колись приписувалися навіть деміур- гічні функції.
Давньоєгипетська релігія, як і релігії інших народів, зберегла пам’ять про різних чудовиськ потойбічного світу і насамперед про главу всіх ворогів сонячного божества (а отже, і всього людства) — велетенського змія, обов’язкового персонажа практично всіх релігійно-міфологічних систем. Звертає на себе увагу і наявність різних тріад богів у релігії стародавніх єгиптян, що також притаманно багатьом іншим релігійним уявленням з пізнішим християнством (Свята Трійця включно).
У цьому зв’язку прикметна постать єгипетського Сета, який мав епітети «заколотник», «повстання» і ототожнювався з Ваалом (Баалом) семітів і Тифоном греків. Загалом цей персонаж дуже нагадує вічного супротивника Бога в біблійній традиції — сатану.При вивченні давньоєгипетської релігії помітна ще одна подібність з іншою, набагато віддаленішою релігійно-міфологічною системою. Ця аналогія пов’язана з образом бога Птаха — одного з найбільш неперсоніфікованих, майже абстрактних божеств давньоєгипетського пантеону. Його, по суті, єдиним відмітним знаком є патериці (як в Осіріса), що віддалено нагадує образ такого самого чітко «не виділеного» божества з мезоамериканської релігії — «бога з патерицями» Віракочі. Можливо, ці дві стародавні релігії і відділені одна від одної океаном етнокультурні системи зближує не тільки мегалітична архітектура, а й деякі спільні «первообрази» релігійно-міфологічної архаїки.
А мегалітична архітектура в Єгипті досягла справді небувалого розквіту — і в спорудженні пірамід (які, до речі, можуть розглядатись як символ п’ятої епохи: чотири основи і спрямований до неба центр), і в будівництві грандіозних храмів, і в облаштуванні велетенських скельних гробниць (що дещо нагадує вже Етрурію), і у спорудженні кам’яних колосів, а також неймовірно великих обелісків. Гігантизм епохи, що відбився в мегалітичних храмах Мальти, культових спорудах Стоунхенджа і Карнака, грандіозних зиккуратах Шумеру і Вавилона, найяскравіше, поза всяким сумнівом, виявився саме у Стародавньому Єгипті.
Проте колосальні споруди все-таки були, мабуть, радше спадщиною минулих епох, а не велінням часу. І після 2500 р. до н. е. у Стародавньому Єгипті (як, утім, і на Мальтійському архіпелазі) вже ніколи не споруджувалися гробниці фараонів, подібні за розміром до Великих пірамід Гізи. Хоча прагнення фараонів до самозвеличення, самообожнення, створення власних культів ще довго зберігалося, що зближує їх, за Платоном, з останніми володарями Атлантиди, які будували храми самим собі.
І останнє. В історії Стародавнього Єгипту, як, можливо, у жодній іншій, виразно простежується невпинна і драматична боротьба між жрецьким і військово- аристократичним станами, що також характеризує цей період як перехідний. Ця боротьба, дуже успішна для жерців на початку і цілком безнадійна згодом, знаменувала собою прихід нового історичного часу, нових цінностей і їхніх нових носіїв. Проте для того щоб краще зрозуміти особливості цієї епохи, нам потрібно глибше зануритися в теогонічну «еволюцію» Стародавнього Єгипту, яку можна умовно поділити на дві основні ери: богів і фараонів.