Основний міф про «друге творення»
за В. Топоровим, перелічене коло міфів становить у ведичній релігії лише периферію, що відбиває передісторію творення, а центром є міфи про «друге творення», точніше — основний міф про боротьбу Індри з його супротивником, що відображає деструктивні сили Хаосу, і створення нового Всесвіту, організованого на інших началах.
Супротивниками Індри виступають насамперед демони-чудовись- ка Врітра, Вала, інколи Шушна, Пані та ін., які приховують у скелі або в печері худобу, Сонце, Вранішню зорю або води. Перемога Індри приводить до звільнення Сонця, Вранішньої зорі, худоби, вод і розчленування чудовиська, відтворення Космосу, зокрема в тому його аспекті, що пов’язаний з родючістю, багатством, потомством, інтенсивним використанням природних ресурсів. Цей міф перегукується з міфами про Мардука й Тіамат, а також про Кецалькоатля та ін.Цей основний міф має численні варіанти й був, імовірно, певним сценарієм ритуалу переходу, присвяченого новому року, тобто тому критичному моменту, коли відповідно до циклічної концепції часу Космос повертається до свого споконвічного недиференційованого стану, і особливий ритуал, на думку В. Топорова, повинен був заново синтезувати Космос, повторивши всі етапи його становлення у «первісні» часи. Загалом історико-культурне значення ведійської релігійно-міфологічної системи й, зокрема, її основного міфу, винятково велике. Вона стала джерелом великих теолого-філософських концепцій, що зародилися пізніше в Індії, та підґрунтям для грандіозної літературної творчості, що вийшла далеко за межі Індійського субконтиненту [139, I, 225].
Велика також роль відомого ще за часів індоіранської єдності об’єднання в одне ціле багатьох богів (включаючи іноді й нижчих), що у давньоіндійський період отримало назву Вішведева (букв. «Всі боги»). У Ріґведі, наприклад, Вішве- дева звеличується більш ніж у 40 гімнах. Від розглянутих вище групових божеств, або класів богів, Вішведева відрізняється відсутністю будь-яких єдиних, загальних для всіх характеристик і до нього звертаються зазвичай при запрошенні до жертвопринесення, що, ймовірно, і викликає до життя таке об’єднання різних божеств. При цьому божества бувають настільки тісно пов’язані між собою, що важко вирізнити якусь частину, приналежну тому або іншому божеству [139, I, 238].
Така єдність різних давньоіндійських богів, що мають ще індоіранську основу, вказує на неявно виражену монолатрію, яка, можливо, розвинулась з колишніх загальноіндоєвропейських монотеїстичних уявлень.