Основні мови і перехідні раси Індії
Дравідійські мови поширені, окрім Індії, в Пакистані, Південному Афганістані, Східному Ірані (мова брахуї), частково в Шрі-Ланці, країнах Південно-Східної Азії, на островах Індійського і Тихого океанів, а також в Південній Африці, тобто охоплюють досить обширний ареал.
Як уже спостережено, за Ю. Мосенкісом, у IV тис. до н. е. існувала еламо-каспійська етномовна група, до якої належали племена каспіїв, що дали назву Каспійському морю. Всесвітньо відомою є й одна з найдавніших держав Елам, розташована колись у південно-західній частині Іранського нагір’я (території сучасних Хузістану і Луристану) зі столицею Сузи (сучасний Шуш). Ця держава проіснувала понад дві тисячі років — з III тис. до н. е. до середини VI ст. до н. е. — з найбільшим розквітом у XIII-XII ст. до н. е., після чого була завойована спочатку Мідією, а потім Ахеменідами (Персія). Сьогодні не викликає сумніву спорідненість еламської мови (що мала ієрогліфічну і клинописну писемність з III тис. до IV ст. до н. е.) з дравідійськими, а останніх — з уральськими, що свідчить про їх ностратичне походження і давнє сусідство з праіндоєвропейцями. З еламітами і каспіями споріднені, судячи з усього, і кутії, що завоювали разом з еламітами в III тис. до н. е. Месопотамію. Еламіти-дравіди були частиною, як і трипільці, давньоземлеробської культури розписної (мальованої) кераміки. Саме дравіди визначаються творцями високої цивілізації Стародавньої Індії — Харап- пи і Мохенджо-Даро, яка мала культурні зв’язки з Еламом, Шумером і, як сьогодні з’ясовується, — з Трипіллям, Єгиптом, Китаєм та іншими центрами ранньоземле- робської культури, з Полінезією включно [12, 1396; 142, 15-19, 367-382].Найдавніша цивілізація південноазійського субконтиненту — Хараппсь- ка (III — перша половина II тис. до н. е.) — є свідченням високого розвитку дравідів-ностратійців, які з’явилися в Індостані значно раніше індоаріїв — східної довгоголової гілки індо-середземноморської раси великої європеоїдної раси.
Вірогідно, протодравіди також переважно належали до одного з підрозділів ін- до-середземноморців. Окрім австралоїдних ведоїдів (судячи з усього, автохтонів Індостану разом з пігмеями-негритосами) і південноєвропеоїдних дравідів, на південноазійському субконтиненті проживали і монголоїди, що змішалися з ав- стралоїдами — предки народів мунда, яких вважають творцями поширеної в басейні річки Ганг у II тис. до н. е. «культури мідних скарбів і жовтої кераміки». Мунда — це група народів у Центральній і Східній Індії, які також належать до ведоїдної раси, але мають монголоїдну домішку і говорять на мовах австроазійської сім’ї, поширеної серед монголоїдних народів Південно-Східної і Південної Азії, а також на багатьох островах Індійського океану. Ведоїдно-монголоїдні мунда — нащадки найдавнішого населення Індостану, носіїв згадуваної енеолітичної культури «мідних скарбів», які прийшли, ймовірно, з Південно-Східної Азії на межі III-II тис. до н. е. і були потім відтіснені в гірські й лісові райони дравідськими і пізніше індоарійськими переселенцями. Ведоїдні риси властиві й іншим народам Індії, у тому числі й тим, які говорять на індоарійських мовах (зокрема, бхіли), що свідчить про тривалий процес метисації [147, 23, 315; 112, 52].Ведійські племена (індоарії) вступили в контакти з протомундами (їх основним заняттям було землеробство) в період, коли починалося освоєння ін- доаріями річкових долин. У гімнах Ріґведи згадується про їх зіткнення з племенами, які вимовляють слова, що «опоганюють», не вшановують справжніх (тобто арійських) богів, наслідують дивні звичаї і ритуали. У Ріґведі зустрічається декілька слів з мундською (і ширше — аустроазійською) етимологією: вони стосуються назв рослин і тварин, сфери духовної і матеріальної культури (саме слово «Ганга» вважається аустроазійського походження). Рух протомундів відбувався, згідно з археологічними даними, зі східних областей Індостану до західних і північних, поширюючись до верхів’я Гангу і басейну Інду, де, вочевидь, і відбулися перші контакти з індоаріями.
Свідченням цих ранніх контактів може бути відоме з Ріґведи ім’я Шамбари — основного суперника Індри. На думку сучасних дослідників, у давнину зона проживання мундських племен була значно ширшою — вони жили у пригімалайських областях, у долинах Гангу й Інду, в Центральній Індії [13, 203-205].Вагомішим був вплив дравідійських мов на арійські мови Індії, що знайшло своє віддзеркалення і в Ріґведі. Найтісніші контакти індоарійських і дравідійсь- ких мов відбувалися в I тис. до н. е., в період активного розселення індоаріїв Індійським субконтинентом. Під величезний асимілюючий вплив дравідів підпали і автохтони — ведоїди, внаслідок чого в зоні давніх контактів між південною гілкою європеоїдів (дравідами) і австралоїдними ведоїдами утворилася південноін- дійська раса (становить сьогодні близько 10 % всього населення Індії), найхарактернішими представниками якої є народи Південної Індії, що переважно належать до дравідійської мовної сім’ї.
Як спостережено, дравіди, прийшовши до Індії, застали тут автохтонне австралоїдне населення (негритосів і ведоїдів) і, поширюючись на південь Індійського субконтиненту, все більше змішувалися з ведоїдами, утворивши з часом перехідну між південними європеоїдами (дравіди) і австралоїдами (ведоїди) південноіндійську расу, передавши їй свої мови. З австралоїдами Індії і прилеглих областей змішувалися і монголоїди, створивши південноазійську расу (становить сьогодні чверть усіх монголоїдів). Таким чином, в результаті змішування представників австралоїдної, монголоїдної і європеоїдної великих рас утворилися перехідні південноіндійська і південноазійська раси, які з приходом індоаріїв піддалися новим процесам метисації, що зумовило виникнення безлічі перехідних типів. Наприклад, світлошкірі арійські європеоїди, що прийшли до Індії через перевали західних гір, зустрілися тут з осілими племенами дасью (можливо, так в Ріґведі називалися дравіди), які мали смугляву шкіру. Доказом змішування цих двох рас і культур є поклоніння лінзі (фалосу) — символу родючості в ритуалах аріїв.
Подібне поклоніння простежується і в дравідійській культурі [147, 176; 88, 73].Нині ведоїдні риси найчіткіше виявляються у малих народів Південної і Центральної Індії, південноазійські риси — на північному сході і в пригімалайсь- ких областях Індостану. На півночі і в центральній частині Індії переважає населення, що говорить на мовах індоарійської групи, на півдні — дравідійської сім’ї, в Центральній Індії — мунда (австроазійська сім’я). На півночі живуть також гірські народи, що говорять на мовах сино-тибетськоїсім’ї [147, 176]. Загалом сучасні лінгвісти налічують в Індії понад 200 діалектів, на яких говорять переважно представники чотирьох мовних сімей [88, 73-74]:
• індоєвропейська сім’я мов (до неї належить і найпоширеніша, «головна мова» Індії — хінді), на яких говорить більше 2/3 населення субконтиненту і яка представлена у вигляді діалектів Північно-Західної, Західної і Центральної Індії;
• дравідійська сім’я налічує 23 мови, але з них лише чотири формують лінгвістичну базу Південної Індії: тамільською мовою говорять у штаті Таміл- над, на телугу — в Андхра-Прадеші, на каннада — у Карнатаку, на малаялам — у Кералі;
• австронезійська сім’я, поширена «плямами» у Східній і Центральній Індії (головним чином малі народи хо, мунда та сантали), виявилася витісненою у важкодоступні гірські і лісові райони;
• тибето-бірманська сім’я мов охоплює лише 1 % населення Індії, що має монголоїдні риси (мізо, нага, кхасі) і мешкає в північно-східних гірських областях.