Офіційна історія
З середини II тис. до н. е. з північного заходу до Індостану почали проникати індоєвропейські племена аріїв, які поступово асимілювали місцеве населення і сприйняли місцеві культурні традиції.
Як наголошувалося, з індоаріями пов’язують поширення культури сірої розписної кераміки, носії якої займалися скотарством і землеробством, розводили коней (примітно, що Хараппська культура коня не знала). Жили вони в мазанках і були знайомі з використанням міді, подекуди — і з залізом. Цей опис збігається з типом культури, змальованим у ведичних джерелах, зокрема в найдавнішій пам’ятці — збірці 1028 гімнів «Ріґведи», який остаточно оформився до ХІІІ-ХІ ст. до н. е. [147, 176; 254, 14]. До початку нашої ери на всю територію субконтиненту поширились інститути релігії і права аріїв, відбувся поділ суспільства на чотири стани (варни): брахмани (жерці), кшатрії (воїни), вайшьї(землероби, торговці, ремісники) та шудри (близькі до стану рабів виконавці важкої роботи). На основі варн склалася система каст. У II тис. до н. е. почав формуватися індуїзм, який увібрав багато культів аборигенного населення (Шиви, Кришни, богинь-матерів та ін.). У I тис. до н. е. з ранньодержавних утворень формуються загальноіндійські поліетнічні імперії: імперія Магадха (її розквіт припадає на ТУ-П ст. до н. е. при династії Маур’я) охопила весь субконтинент (окрім далекого півдня, де в цей період, як спостережено, існувала мегалітична культура). Північно-Західні області Індії внаслідок греко-бактрійських і потім ірано-саксь- ких вторгнень були частково відторгнуті і увійшли до Кушанського царства (I ст. до н. е. — III ст. н. е.). У ^-УГ ст. н. е. схід і північ субконтиненту належав династії Іупта. За Маур’їв і Кушанів (на формування останніх, як ми знаємо, вплинули не лише іраномовні саки, а й зниклі тохари) в Індії розвивається джайнізм (зародився у VIII ст. до н. е.) і буддизм (у VI ст. до н. е.), а за Гуптів знову відновлюється традиційний індуїзм [147, 176].З кінця Х ст. н. е. почалися завойовницькі походи арабів, персів, тюрків. З ними до Індії проникає мусульманська релігія і культура, а також поглинається широка ісламізація населення. Оплотом індуської культури і релігії стали феодальні князівства півночі і заходу Індії, правителі яких — головним чином представники військового стану раджпутів — боролися, як і сикхи Пенджабу, з експансією мусульманських завойовників. З населення цих північно-західних князівств пізніше утворився один з народів Індії раджастханці, який нині населяє Раджастхан (понад 17 млн осіб). Найдавнішою етнічною верствою цього народу були доіндоєвропейські творці Хараппи, а його осердям — давньоарій- ський стан раджпутів (санскр. «син царя»), який у VIII-XII ст. володарював у багатьох індійських князівствах (так званий раджпутський період). На етногенезу раджастханців вплинули також з другої половини I тис. до н. е. середньо- азійські скіфи (саки) та гуни [147, 375]. Проте в середні віки індійська культура розвивалася вже в межах багатьох держав: Делійський султанат, держава Від- жаянагар, імперія Великих Моголів — династія правителів Могольської імперії в Індії (1526-1858), заснована Бабуром (1483-1530), нащадком відомого завойовника Тимура (Тамерлана, 1336-1405 рр.), який розбив монголо-татарську Золоту Орду. Кордони держави Бабура — спочатку правителя невеликого уділу в Середній Азії — простяглися від Кабула до Бенгальської затоки. З кінця XV ст. починається проникнення до Індії європейських колонізаторів, а з початком занепаду імперії Великих Моголів з середини XVIII ст. створилися сприятливі умови для військової експансії англійців. Тільки після Другої світової війни англійський уряд вимушений був надати незалежність, і в 1947 р. виникли дві держави — Пакистан (у 1971 р. з нього виокремився Бангладеш) з переважно мусульманським населенням і Індія, де домінували індуїсти [112, 89, 188; 147, 176-177].