Основи релігійних систем Індії стали результатом синтезу вірувань протоіндійців (аборигенних народів: ведів, протодравідів, мунда), впливу середземноморсь- ко-передньоазійської цивілізації (культура Хараппи — Мохенджо-Даро) і арійської міграції.
Центром релігійного життя давніх індоаріїв були ритуали жертвопринесень на честь богів і пов’язані з цим культи. Жертви (вища — кінь, далі — бик, баран, козел) супроводжувалися вимовлянням магічних формул-заклинань, а також ритуальним бенкетом з жертовним м’ясом і священним хмільним трунком сомою.
Складна практика жертовного ритуалу, яка весь час ускладнювалась, привела до канонізації на межі II—I тис. до н. е. священних текстів аріїв, оформлених у вигляді Вед. Всього, як наголошувалося, існує 4 Веди, пізнішою з яких є Атхарваведа. Ділення Вед на чотири, як зазначає російський історик Л. Васильєв, не було випадковим, оскільки відповідало поділенню жрецьких функцій на церемонії жертовного обряду [26, 186-188]:• хотар, знавець Ріґведи, закликав богів, вимовляючи відповідні гімни;
• удгатар, знавець Самаведи, супроводжував необхідними співами;
• адхвар’ю, знавець Яджурведи, здійснював обряд, супроводжуючи його необхідними формулами і заклинаннями;
• атхарван, пов’язаний з Атхарваведою, контролював церемонію в цілому і вважався «виконавцем обрядів, що приносять благо».