Осел — лунарний символ «вогненної» природи
Ліфопоетичний образ Осла поширений з глибокої давнини (в єгипетських зображеннях, наприклад, відомий з IV тис. до н. е.) [90, ІІ, 264]. Осел був священною твариною і однією з іпостасей божества.
Так, у Стародавньому Єгипті Осел — одна з форм сонячного божества (в аспекті Сонця, яке сходить і збільшується) і водночас з образом Осла пов’язаний злий бог Сет. У Вавилоні в образі Осла уявляється бог Нініб. У давньоєврейській традиції Осел — священна тварина суддів, царів, пророків. Священний цар, за пророцтвом, «праведний, лагідний і справедливий, сидить на ослиці й на молодому ослі, сині під’яремної» (Зах., 9, 9), гряде, щоб сповістити мир народам (поширені теми християнського релігійного живопису — в’їзд Ісуса Христа на ослі в Єрусалим і втеча до Єгипту, у якій також бере участь осел). Проте ставлення давніх євреїв до Осла трактувалося античними авторами як культове вшановування його й викликало осуд. Античне «свято дурнів» (так звані сатурналії) припускало ритуальне вбивство в середині зими тварини, яку називали «ослиним богом». Це нагадує тему бога, що вмирає, і жертовної тварини, яка ототожнюється з ним (у цьому випадку — Осла) [90, ІІ, 264]. Сатурналії, як відомо, присвячувалися в римську епоху богові Кроносу-Сатурну.У давнину Осел був, імовірно, священною твариною й у ряді інших традицій, наприклад, у фрігійців і фракійців. Можна припустити, що він виступає на стороні Пана (і відповідно — Діоніса) і карається (приноситься в жертву) Аполлоном. У мусульманській традиції Осел — одна з небесних тварин, у китайській — божественний скакун. У міфопоетичному сенсі образ Осла часто є символом дурості, неуцтва, впертості, ницості, ненависті, насильства, відсутності достоїнства, похоті, життя в його матеріально-тілесному аспекті. Рідше Осел розглядається як втілення терпіння, смиренності, помірності, твердості, аскетизму [90, ІІ, 264265].
* * *
Осел як міфопоетичний символ може трактуватися в лунарному «ключі», що підтверджується його приналежністю до почту водно-хтонічних божеств родючості Пана й Діоніса, з одного боку, і певним протиставленням солярному Аполлону — з другого. У цьому світлі образ Христа, який сидить водночас на ослі та його матері-ослиці, може бути осмислений як символ приборкування божеством світлої, уранічно-солярної природи сил водно-хтонічного світу. Можливе також уособлення архаїчного тотема-осла з божеством планети Сатурн, на честь якого проводилися в середині зими (зодіакальний знак Водолія, «керованого» планетами Уран і Сатурн) грецькі кронії та римські сатурналії. Сатурн, попри те, у давні часи вважався планетою євреїв, а осел — однією зі священних тварин злого бога Сета, який, за давньоєгипетськими переказами, був вигнаний у Ханаан (Палестину), де згодом опинилися і давні євреї.