Одна з версій походження працивілізації
Мезоліт, як вважають сучасні дослідники, почався в Середземномор’ї та на Близькому Сході в ХІ-Х тис. до н. е., а в межах Східної та Центральної Європи дещо пізніше — у другій половині ІХ тис.
до н. е. (на території України, наприклад, мезолітична епоха датується кінцем ІХ-У тис. до н. е.) [15, 60]. Завершився ме-[*] Сучасні дослідники припускають, що першими індоєвропейцями були носії саме цих культур (ІХ-ІІІ тис. до н. е.), у яких важливу роль відігравало скотарство і практично не було культу Богині-Матері [58, І, 85-97].
золіт у різних місцях також неодночасно — спочатку на півдні Східної Європи (середина VI тис. до н. е.). Через те цю епоху іноді поділяють на дві: мезоліт (XIVII тис. до н. е.) і протонеоліт. Праісторія індоєвропейців, які колись також становили велику ностратичну мовну макросім’ю, почалася, за деякими припущеннями, саме в цей період, тобто близько Х-ІХ тис. до н. е., коли утворилася так звана євразійська (або бореальна) макроспільнота, яка «спеціалізувалася» на полюванні на оленів після вимирання палеолітичних мамонтів. Названі євразійці-бореали, осередок формування яких співвідносять із прильодовиковою зоною між Карпатами та Балтикою, залишили після себе археологічну культуру, названу свідерською (від стоянки Свідри-Вельке поблизу Варшави) [163, 19]. Ця мезолітична культура, поширена в південно-східній Прибалтиці й сусідніх районах Європи, має верхньо- палеолітичне коріння й вирізняється специфічними (так званими свідерськими) наконечниками стріл у формі листка верби з черешком. В Україні відомі кілька типів свідерської культури, зосереджених переважно на Волині (Нобель) і на середній Десні (Смячка). Окремі групи свідерського населення проникали далеко на південь, до Криму й Балкан [15, 64]. Існує припущення, що саме свідерці винайшли лук і приручили собаку [165, 19].
Просуваючись далі на південь, західна частина «євразійців-свідерців» опинилась, як вважає Ю.
Шилов, у Малій Азії, де одомашнила кіз і овець, ставши в такий спосіб однією з перших скотарських спільнот. Інша їх частина влилася у про- тоетнічний масив палеоєвропейців пониззя Дніпра і прилеглих областей, а третя стала основою формування урало-алтайської мовної спільності. Згідно з бореальною гіпотезою в цей час поруч із малоазійськими євразійцями-свідерцями (від них беруть свій початок і протоіндоєвропейці) розселялися племена афразійської мовної спільності, які перебували ще на стадії протосеміто-хамітської єдності та сприймали так звану натуфійську археологічну культуру [165, 19]. Ця культура є про- тоенеолітичною культурою Леванту, що одержала свою назву від Ваді-ен-Натуф у Палестині. Основою господарства тут були полювання і рибальство, проте вже почали з’являтися постійні поселення, що свідчило про початок переходу до осілого способу життя (в Естнані, наприклад, розкопано близько 50 круглих будинків, тоді як у свідерців житла були здебільшого прямокутні). Вважається, що саме нащадки «натуфійців» побудували на місці ранньої стоянки цієї культури найдавніше у світі протомісто Єрихон близько VIII тис. до н. е. Це стародавнє поселення було оточене стіною заввишки 5 м і завширшки 1,5 м, а поряд із воротами височіла 9-метрова кам’яна вежа. У невеликих житлах — будинках із цегли-сир- цю водночас проживало близько 2 тис. мешканців [15, 65].Наприкінці VIII тис. до н. е. малоазійські свідерці захопили це протомісто (Єрихон А) та інші поселення натуфійців аж до Синаю. Єрихон Б відобразив утворення нової, дещо змішаної культури протоіндоєвропейців, носіїв так званої тахунівської археологічної культури. Центром тахунівців стало прамісто площею понад 12 га в Анатолії поблизу сучасного селища Чатал-Хююк (південне узбережжя Малої Азії). Його населення одне з перших об’єднало землеробство і скотарство, зберігши при цьому поклоніння Праматері всього сущого, властиве ще євразійським мисливцям на мамонтів [165, 19], які вийшли з кроманьйоїдного матріархального населення, що стало основою формування європеоїдного антропологічного типу.
Паралелі з натуфійською культурою Близького Сходу зустрічаються й у мезолітичній кукрекській культурі, поширеній на територіях степового і передгірного Криму, сучасних Запорізької та Дніпропетровської областей України.
Житла носії цієї культури будували переважно наземні, з конічною покрівлею з нахилених жердин, перевитих лозою і вкритих очеретом. Свідчення цієї культурної спільноти знайдено поблизу стародавнього святилища — Кам’яної Могили (Червона Гора) і на березі Ігренського півострова на р. Самара (південна околиця сучасного Дніпропетровська), де виявлено залишки заглиблених жител округлої форми та землеробські знаряддя. В епоху неоліту групу ігренських стоянок заселяли носії дніпро-донецької та сурсько-дніпровської культур, а в енеоліті — можливо, середньоостогівської [15, 66], які ми розглянемо в наступних главах.Чатал-Хююк, знайомий нам уже з першого тому, є осередком однієї з найдавніших культур на Близькому Сході й одним з перших протоміст світу (площа поселення, розташованого на двох пагорбах, становила 12,8 га). Нині досліджено 12 будівельних горизонтів, що охоплюють період з 6480 р. до н. е. Місто населяли близько 5-6 тис. осіб, які виготовляли кераміку, займалися землеробством, розводили дрібну й велику рогату худобу, торгували продуктами своєї праці. Поселення було обнесене глиняною стіною і складалося з невеликих одноповерхових цегляних будинків прямокутної форми з міцними гладенькими стінами без дверей і глиняними долівками, під якими ховали небіжчиків. Вхід до будинків, що дуже тісно прилягали один до одного, був на дахах і переважно по них здійснювався весь міський рух. У стародавньому прамісті були споруджені храми (близько 40), прикрашені головами биків, а також серіями настінних фресок і рельєфами, здебільшого календарно-зодіакального зразка. Знайдено велику кількість кам’яних статуеток, що зображували переважно Велику Богиню-Матір і Близнюків [15, 73-74; 165, 19-20], можливо тому, що період розвитку Чатал-Хююка збігався з початком зодіакальної епохи Близнюків.
Інтенсифікація землеробства спричинила згодом різке зростання населення і водночас виснаження ґрунту, що спонукало малоазійців до пошуку нових земель для подальшого розселення. Під впливом близькосхідного імпульсу в Балкано-Дунайському регіоні на початку VI тис.
до н. е. склалася велика ранньо- неолітична культурна спільність, що охоплювала кілька археологічних культур (Кереш, Старчеве, Каранове), які у другій половині VI тис. до н. е. поширилися на північний захід, північ і північний схід. Хліборобсько-скотарська економіка охопила Балкани, Подунав’я, Трансільванію. В середині V тис. до н. е. в Задунав’ї складається нова культура — лінійно-стрічкової кераміки, носії якої поширили відтворююче господарство на величезну територію. Процеси неолітизації Європи тривали й у мідному віці. «Одна з найблискучіших землеробських цивілізацій мідного віку представлена всесвітньо відомою трипільською культурою ГУ-ІІІ тис.до н. е. з центром на Правобережній Україні. Ймовірно, трипільська цивілізація (Аратта, Оріяна) стимулювала формування на території України славетної індоєвропейської спільності. Звідси індоєвропейці-арії в мідному й наступному, бронзовому віці розселилися на просторах Євразії» [15, 76].
Цих поглядів дотримується і Ю. Шилов, який вважає, що близько 6200 р. до н. е. малоазійські носії тахунівської культури, яка походить зі свідерської, встановили безпосередній зв’язок з українською Наддніпрянщиною. «До того ж святилища Кам’яної Могили почали функціонувати (а можливо, й були відомі у світі) задовго до цього, — принаймні з 11582 р. до н. е., що позначений тут (способом зіставлення циклів Місяця і Сіріуса; таке датування збереглося на Близькому Сході ще й у шумерський період) поряд із зображеннями мамонтів» [165, 20].