Ноїв потоп
Запозичення іудеями міфу про потоп у шумерів (як і безлічі інших їхніх переказів), на що звертав увагу великий український мислитель і письменник І. Франко [214], мало в кого викликає сумніви.
Як у давньогрецьких і шумерських переказах, так і у відомому сказанні про «Ноїв потоп», з усіх людей Бог вирішує врятувати тільки праведника Ноя з його родиною й «усякою плоттю по парі». Для цього він велів виготовити Ною «ковчег» визначених розмірів, після чого «потоп водний прийшов на землю» і «лився на землю дощ сорок днів і сорок ночей», «вода ж прибувала на землі сто п’ятдесят днів» (Бут., 6-8), тобто п’ять місяців, з листопада по квітень (на цій підставі багато дослідників вважає, що в первісну епоху рік був сонячним, а не місячним, яким він став у євреїв пізніше, отже, наведена тут міфологія не є єврейською). Цікаво при цьому зазначити, що родину шумеро-ак- кадського «Ноя» (Утнапішті) рятує «водяний» бог Еа-Енкі, а насилає потоп інший бог — Енліль (обидва ці божества присутні вже в кам’яномогильних текстах). А в іудейській традиції ці різні «за функціями» боги поєднуються в один образ, який, однак, продовжує зберігати різні імена, у тому числі Елохим і Єгова. Звідси бере початок і розрізнення деякими дослідниками Біблії її більш давніх «елогістичних» і пізніших «єговістичних» текстів. Ім’я Єгови — це, як зауважують тлумачі біблійних текстів, «переважно ім’я Бога Заповіту» (відомого християнам як «ветхий», тобто «старий», на відміну від Нового Заповіту Ісуса Христа) і «в цьому розумінні відрізняється від іншого вживаного імені бога «Елохим», що означає Бога як усемогутнього Творця Всесвіту» [207, I, 16].Єгова як бог давньоізраїльського союзу племен (спочатку, ймовірно, тільки «коліна» Іуди) походить, на думку сучасних релігієзнавців, від образу західносемітсько- го бога Єво (Яхве), що в угаритських текстах, наприклад, названий іменем Ямму — західносемітським богом — володарем водної стихії (як і шумеро-аккадський Енкі-Еа) — він «один з основних претендентів на владу над світом...
деспотичний і жорстокий, що уособлює зле начало [139, I, 596-597]. А Елохим — це відбиття, радше, значення квінтесенції, вищого ступеня якості, повноти божественності в особі єдиного Бога, що увібрав у себе всіх існуючих доти богів» (тобто «Бог богів», що нагадує один з титулів шумеро-аккадського Енліля). Корінь імені «Елохим» (Ел) являє собою варіант спільносемітського позначення Бога (звідси й Аллах мусульман). На думку сучасних дослідників релігії [139, II, 660], у повноті свого значення це ім’я з’являється, наприклад, у словах старозавітного пророка Іллі до єврейського народу, що сумнівається: «Якщо Господь (Яхве) є Бог (Елохим), то підіть за ним» (3 Царств. 18, 21). З різними божеськими іменами пов’язаний і біблійний сюжет про благословення Ноєм після потопу своїх синів, зокрема Сима — міфологічного родоначальника семітських народів, і Яфета — прабатька сучасних індоєвропейських народів: «Благословенний Господь Бог (Єгова) Симів... нехай поширить Бог (Елохим) Яфета, і хай вселиться він у наметах Симових...» (Бут. 9, 25-27). Найвизначнішим, на думку біблійних тлумачів, у благословенні Ноя є те, що тут уперше Єгова-Яхве називається власним богом Сима, а Елохим, універсальний Владика і Творець світу, названий у благословенні Яфету, нащадкам якого передвіщається найзначніше поширення по всій Землі, зокрема й «вселення в намети Симові» [207, I, 66]. Судячи з наведених вище прикладів і з огляду на відому тезу про «богообраність», можна, очевидно, розмежувати «еговообраність» (від імені іудейського бога) і «елохимообраність» щодо нащадків Яфета.Біблійний потоп, головним героєм якого є Ной, відповідає, ймовірно, «шу- меро-аккадському потопу», перекази про який були, здогадно, винесені Аврамом з месопотамського Ура (місто впало в 2064 р. до н. е.) і поширені згодом серед його нащадків у Палестині (колишня назва Ханаан — від імені сина Хама). На думку єврейського письменника-хроніста I ст. н. е. Йосипа Флавія, висловлену ним у відомих «Іудейських стародавностях», «час від Адама» «до потопу» «обіймав період у дві тисячі двісті шістдесят два роки» [Т.
I, 22], що відповідає приблизно періоду однієї зодіакальної епохи (триває 2160 років). При цьому, якщо Й. Флавій користувався іудейським літочисленням від «створення світу» (3761 р. до н. е.), то «Всесвітній потоп» мав статися близько 1500 р. до н. е., що малоймовірно. Більше для такого випадку підходить візантійський календар, який веде літочислення від 5508 р. до н. е. і пов’язаний, можливо, з виникненням трипільської культури. Приблизно цьому часу відповідає (на думку відомого дослідника Р. Балларда) геологічна катастрофа, внаслідок якої сталося з’єднання Середземного моря з колись ізольованим Чорним, тобто відомий уже нам «Девкаліонів потоп». Тоді біблійний потоп, як і шумерський, стався в цьому разі близько 3300 р. до н. е. (5508 «мінус» 2262), що в цілому відповідає зародженню шумерської цивілізації в Месопотамії (варто, однак, зауважити, що час від Адама до потопу може значно коливатися, оскільки в біблійній «генеалогії» нащадків Адама — «сифітів» — наводяться різні терміни їхнього життя, що становлять загалом від 1656 до 2262 років).