Наукове розроблення державної політики Візантії щодо церкви.
У медієвістиці виокремлюють наукову літературу, яка висвітлює взаємини держави і церкви Візантії. Це зумовлено важливістю релігійного сегменту в зовнішній та внутрішній політиці ромейських імператорів.
Запеклі наукові дискусії між романістами та германістами, які наклали відбиток на розвиток вітчизняної медієвістики, супроводжувалися вкрай суперечливими підходами щодо становища церкви в імперії. На відверті відмінності між цими двома феодальними силами звернув увагу Ф. Успенський, розглядаючи іконоборницький рух як боротьбу імператорів зі зростаючою могутністю монастирів та їхнього землеволодіння. Однак М. Сюзюмов довів, що це не було пов’язано з потребою конфіскації монастирсько-церковних земель, оскільки у VIII ст., коли започатковувався іконоборницький рух, питома вага таких земель не була критичною. Дослідник наголосив, що цей релігійний рух спочатку регіональна (провінційна) еліта, а потім і військова верхівка імперії використали для зниження авторитету столичної знаті[60]. Низка радянських дослідників, зокрема М. Сюзюмов, писали про повне підпорядкування візантійської церкви державі принаймні до кінця ХІ ст. Із запереченням цього твердження виступив грецький дослідник Т. К. Лунгіс. Водночас не можна не погодитися з думкою М. Сюзюмова щодо зміцнення матеріальної бази церкви за правління Юстиніана2. Г. Літаврін слушно зауважив, що Візантійській імперії так і не вдалося інтегрувати в гуманітарні процеси держави другий за величиною народ держави — вірмен. Простежується протистояння вірмен, які були переважно монофіситами, та грецького православного загалу3.А. Козлов звернув увагу на релігійні особливості діяльності візантійського імператора Анастасія І з другої половини його правління — з 90 років V ст. до 518 р.4. У низці своїх публікацій він детально простежив роль церкви у виробленні та реалізації державної політики Візантії, а також вплив урядової політики на розвиток церкви як соціального інституту. Як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники звернули увагу на вагому роль державного апарату у внутрішньоцерковній боротьбі.
Приміром А. Удальцов пов’язував іконоборництво та наступ імператорської влади на монастирі з потребами зміцнення військової організації та сил держави5. З. Удальцова пояснювала ідеологічну боротьбу проти пошанування ікон у Візантії прагненням імператорів Ісаврійської династії підняти престиж центральної влади та послабити вплив церковних ієрархів і монастирів у державі1.Роль релігії та християнської церкви у контексті внутрішньополітичних процесів Візантії та держав Кавказу ІХ—ХІІ ст. неодноразово піднімав В. Степаненко1. Особливо цікавим видається розгляд особливостей реалізації візантійським урядом ойкуменічної доктрини наприкінці ХІ — початку ХІІ ст.[61] [62] [63]. Важливу роль відіграла візантійська церква в оформленні Болгарського царства. Ролі церкви при формуванні середньовічної болгарської державності приділили увагу низка болгарських учених. Так, І. Білярський наголосив на ролі культу святого царя Петра в процесах легітимації існуючої моделі влади Х—ХІІ ст. Державна ідеологія розглядала цю державу як спадкоємицю імперських традицій Константинополя і новий Рим. Канонізація царя стала вагомим чинником становлення єдиної ідентичності та внутрішньої стабілізації[64]. Важливу роль у вивченні окремих питань відіграли київські вчені медієвісти, які започаткували створення вітчизняної науково-історичної школи візантиністики[65]. У її межах Ю. А. Кулаковським розглядалася роль релігії в суспільно- політичному житті Візантії.