Нарис порівняльного релігієзнавства: мезоамериканські релігії та їх старозавітні паралелі

Термін «Мезоамерика», як ми пам’ятаємо, позначає географічний і культурний район, що охоплює дві третини материкової Мексики, а також Гватемалу, Беліз, Сальвадор, Панаму, Гондурас, Нікарагуа і Коста-Рику (тобто Центральну Амери­ку).

Така єдність релігійно-міфологічних уявлень мезоамериканських індіанців і їх відмінність від інших індіанських племен спонукала вчених до пошуків геогра­фічної і культурної прабатьківщини перших поселенців Мезоамерики. Наприклад, в академічних колах існувала теорія, що мезоамериканці мігрували з Єгипту. Вона аргументувалася фактами будівництва пірамід і використання ієрогліфів обома давніми цивілізаціями. Інші дослідники вважали, що ці народи прийшли з Азії або перепливши Тихий океан, або поступово мігруючи на південь вздовж західно­го узбережжя Америки. Деякі вчені стверджували, що азійські культури значною мірою вплинули на регіон Мезоамерики (зокрема, костариканський), прищепив­ши буддистські традиції Новому Світові більше двох тисячоліть тому. Цей підхід, одержавши назву «дифузіоністського», ґрунтується на існуванні серії подібних рис, виявлених у Камбоджі, Індії, Китаї й обох Америках. Останніми прикладами та­кого підходу є теорія XIX ст. про те, що зниклий континент Атлантиди був пра­батьківщиною давніх американських цивілізацій, або гіпотеза англійця Кінгсбо- ро, згідно з якою корінні жителі Мезоамерики були нащадками десяти загублених племен Ізраїлю [130, І, 131-132].

Згідно з сучасними уявленнями предки індіанців (що становили американо­їдну гілку великої монголоїдної раси) прийшли до Америки з Північно-Східної Азії в епоху пізнього палеоліту чи навіть значно раніше (тобто від 40 до 60 тис. років тому). За деякими даними, до ХІУ-ХІІ тис. до н. е. вже була заселена вся Північна Америка і частина Південної (повне її заселення датують УІІІ тис. до н. е.) [155, 16]. Переконливим залишається і висновок нинішньої антропології: американ­ські неоантропи-монголоїди (індіанці) за своїм антропологічним типом більш давні, ніж сучасні азійські, причому південноамериканські індіанці старші за пів­нічноамериканських.

Отже, заселення Американського континенту або відбувалося в напрямку з півночі на південь кількома, віддаленими в часі, міграційними хвилями (і тоді більш ранні переселенці виявилися на півдні материка, а пізніші — на його пів­ночі), або пануюча нині теорія заселення Америки може бути переглянута на користь прибуття перших поселенців до центральноамериканського регіону океаном. Міфи про походження і міграцію племен самих індіанців оповідають про їхню історичну подорож з легендарної прабатьківщини, про прибуття через моря (чи навіть із зірок), про війни з навколишніми племенами. Особливе місце в мезоамериканській міфології посідають сказання про велетнів [90, І, 513-514].

Слідами велетнів

Соціальна історія Мезоамерики починається приблизно 1800 р. до н. е. з підйомом ольмекської культури, назва­ної деякими дослідниками «материнською культурою Мезоамерики», відбитки якої виявлено поблизу узбережжя Мексиканської затоки [90, І, 136]. Це зовсім не оз­начає, що ольмеки створювали свою культуру на «рівному місці», оскільки відо­мо, що в цьому регіоні вже з V тис. до н. е. відбувалися процеси доместикації і поширення вирощування маїсу, а також існував матріархальний культ верховного багатофункціонального божества — так званої Богині з косами, що уособлювала водночас небо і землю, життя і смерть [90, І, 516]. Та й сама назва «ольмекська культура» є умовною і походить від імені ольмеків — невеликої групи племен, які проживали на цій території значно пізніше (у ХІ-Х ст.) [18, 841].

Проте в історії людства ольмеки залишаться назавжди як творці точної ка­лендарної системи, ієрогліфічної писемності та монументальної скульптури Ме­зоамерики з «головами велетнів».

У Біблії (Старому Заповіті) також, як зазначалось, згадуються велетні — покоління велетнів («нефелим») і «сильних, здавна славних людей» («гібборим»), а давньогрецька міфологія знає покоління титанів, гігантів та інших велетен­ських істот. Згадки про існування в незапам’ятні часи деяких гігантських рас і пов’язаних з ними міфічних поколінь містяться й у багатьох інших давніх пе­реказах (наприклад, у давньоіндійських, давньоіранських, германо-скандинав- ських, де «перша небесна війна» між різними групами божества є кінцем золо­того віку) [90, І, 142]. Відомо, що в давньогрецькій міфології (у переказі Гесіода, VІІІ-VІІ ст. до н. е.) розрізняли «золоте», «срібне», «мідне», «героїчне» й ниніш­нє, «залізне» покоління. Ці п’ять поколінь, або міфічних епох, що змінювали одна одну, були відомі й мезоамериканським індіанцям, які знали про причини загибелі кожної попередньої епохи (остання з них, як і в Біблії, завершилася потопом).

Мезоамериканська

«Біблія»

Спадкоємцями ольмеків у Мезоамериці стали майя, у містах-державах яких набула подальшого роз­витку давньоамериканська цивілізація, у тому числі й ієрогліфічна писемність. Таке саме письмо було в І тис. до н. е. в ольмеків (також майямовних), культура яких тісно переплетена з культурою майя і їй передувала.

Із відбитками писемності, що пережили іспанське завоювання Мезоаме­рики на початку XVI ст., дослідник може ознайомитися з перекладів вибраних письмових документів колоніальної епохи, враховуючи такі багаті деталями зві­ти, як «Пополь-Вух», або «Книга Ради», «Книга Чілам-Балам» («Книга Пророка

Ягуара»), «Легенда про Сонця» тощо [130, І, 124]. Кожний з цих документів, на­писаний мовою майя або науатль та іспанською (після завоювання), містить бага­то інформації про релігійне життя й обряди, погляди на війни, владу монархів, долю людини на землі і «життя після смерті».

Особливо важливий у вивченні релігії майя «Пополь-Вух», 8500-сторін- ковий документ, який містить міфи про створення світу, священні історії й опис ритуальних обрядів, що представляють багатовікову традицію релігій­но-міфологічних уявлень майя. У релігії майя світ був створений як послідов­не ритуальне дійство (порівняй: «семиденне творення світу» у Біблії). Ство­рений весь «земний і небесний світ» оживляється через постійний процес відродження і згасання (есхатологічні мотиви). Картина відродження і загибе­лі відтворена й у періодичному створенні Космосу, яке пережило вже чотири епохи [130, І, 125].

Дивовижно схожі один на одного деякі сюжети священних книг різних наро­дів, що живуть навіть на різних континентах. Наприклад, у Біблії (у відомій сцені спокушання Змієм Єви) Змій, умовляючи Єву з’їсти заборонені плоди з «дерева пі­знання добра і зла», говорить: «Умерти не вмрете! Бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви, немов Боги, що знають добро й зло». Довідавшись, що Єва й Адам порушили його заборону, Господь Бог (Єгова) сказав: «Ось став Адам як один з Нас, знаючи добро й зло; і тепер коли б не простяг він своєї руки, і не взяв з дерева життя, і щоб він не з’їв, і не став жити вічно...» (Бут., 2: 1-24). Характерно, що Єгова звертається ще до когось («став не­мов один із Нас»), указуючи тим самим на існування ще й інших, рівних чи близь­ких йому «за рангом», небожителів.

А от як розповідає про перших людей після творення «Пополь-Вух» мезо- американських індіанців, який іноді називають «Американською Біблією»: «Вони були здатні пізнати все... Коли вони дивилися навколо, відразу ж бачили і спогля­дали від верху до низу звід небес і внутрішність землі. Вони відразу бачили увесь світ, не роблячи (навіть) спроби рухатися... Вони були кращими у знанні всього, що є на світі» (тобто ці перші люди вже явно «вкусили» від «дерева пізнання до­бра і зла»). Що ж роблять боги — «Велика Мати» і «Великий Батько»? Вони збен­тежені: «Хіба вони теж мають стати божествами? Хіба вони мають бути рівними нам, своїм творцям, хто може бачити далеко, хто знає і бачить усе?» «Тоді Серце Небес навіяв туман на їхні очі...

Уітсілопочтлі — ацтекський Єгова?

Ацтеки, які прийшли в долину Мехіко з півночі в ХІІ- ХІІІ ст. н. е., засвоїли релігійно-міфологічні уявлення своїх попередників, а до ацтекського пантеону увійш­ли деякі божества сусідніх і підкорених народів. Ос­новні мотиви ацтекської релігії — вічна боротьба двох начал (світла і мороку), розвиток Всесвіту за визначеними етапами або циклами, залежність людини від волі богів, необхідність живити їх (деяких щодня) люд­ською кров’ю, без якої вони можуть загинути (схожі мотиви в давнину були поши­рені, наприклад, серед західносемітських народів). Ці уявлення обумовлювали практику обов’язкового принесення в жертву людей (вважають, що щороку в та­кий спосіб убивали понад 20 тис. людей) [90, І, 520, 128, 54].

Ацтеки з’явилися в долині Мехіко серед інших кочових племен науа, яких осілі й розвиненіші народи долини назвали чичимеками, «варварами» (від «чичи» — «собака» і «мекас» — «мотузка» чи «родовідна»). Ці племена кількома хвилями завоювали долину й асимілювали її населення, сприйнявши його куль­туру і створивши до середини XV ст. свою державу [97, 77; 130, І, 148]. Своєю мі­фічною прабатьківщиною ацтеки вважали Ацтлан («місце чапель» — звідси і їхня самоназва). До того ж «ацтеки вважали, що вони відрізняються від інших спорід­нених їм етнічних груп не тільки особливою прабатьківщиною Ацтланом, але й, відповідно до їх релігійно-міфологічної концепції, споконвічним призначенням» [7, 14]. Згідно з офіційною міфологізованою версією, відбитою в багатьох джере­лах, якось їхній племінний бог Уїтсілопочтлі через своїх жерців закликав ацте­ків залишити Ацтлан і вирушити на пошуки іншої, благодатнішої землі, у якій вони будуть могутніми володарями. Оскільки домагатися цієї влади їм доведеться силою, Уїтсілопочтлі вручив ацтекам зброю — щит, лук, стріли. Отримали тоді ж ацтеки, повідомляє дослідниця ацтекської історії В.

Усе це нагадує старозавітні обіцянки Єгови євреям землі обітованої, «де тече молоко і мед», а також біблійна розповідь про перейменування Якова в Ізраїля (звідси й виникли сучасні ізраїльтяни) після його боротьби з якоюсь надприрод­ною істотою (Бут., 32:24), під яким деякі єврейські рабини розуміли «навіть демо­на» [145, І, 189], незважаючи на те, що саме від нього Яков-Ізраїль отримав своє благословення (Бут., 32:29).

Ацтеки, як і свого часу євреї, не могли не послухатися наказу свого боже­ства і вирушили в дорогу, почавши своєрідний «великий вихід» з первісних місць свого проживання [7, 15]. Протягом усієї довгої подорожі ними, згідно з леген­дою, керував бог Уїтсілопочтлі, статую якого несли жерці, ретельно сховавши її у спеціальному ковчезі з очерету. Народ ставився до нього з острахом і повагою, і ніхто, крім його служителів, не міг наближатися до ковчега. Бог пророкував своєму обраному народові через жерців (частіше він робив це під час їхнього сну), що надалі станеться з ними, а також давав поради, як варто діяти в тому чи іншому випадку. Так, Уїтсілопочтлі одного разу наказав жерцям: інші наро­ди не можуть іти разом з ацтеками, оскільки в кожного з них своя доля і своє особливе призначення. «Тоді, залишивши «богообраних» ацтеків, «знехтувані» Уїтсілопочтлі народи самостійно пішли далі, на пошуки бажаної, благодатної землі» [7, 15].

Згідно з деякими індіанськими хроніками, як повідомляє В. Баглай, ацтек­ське переселення тривало понад 80 років (тобто рівно вдвічі довше, ніж єврей­ське) і їхній шлях був надзвичайно важкий. Щоб підготувати мешиків-ацтеків до майбутньої нелегкої боротьби на землі обітованій після встановлення свого панування, Уїтсілопочтлі навмисно ускладнював життя переселенцям, посилав їм усілякі випробування, а також спокушав. Як і хроніки багатьох інших наро­дів, ацтекські докладно описують маршрут їхнього переселення із зазначенням дат з огляду на ті чи інші події (іноді фантастичні), що сталися дорогою, або зу- пинками (часто в реальних географічних пунктах). На шляху ацтеків-мешиків зустрічалося чимало придатних місць для заселення, проте бог Уїтсілопочтлі незмінно змушував залишати їх, часто діючи при цьому жорстоко, аж до масо­вих убивств тих, хто не послухався. Коли, нарешті, ацтеки прийшли до землі обітованої — Мексиканської долини, Уїтсілопочтлі звели храм. Аби краще зро­зуміти характер цього божества, наведемо лише один приклад: Уїтсілопочтлі «наказав» ацтекам (через своїх жерців) попросити в місцевого правителя дочку, щоб зробити її своєю головною жрицею, і коли дівчину з великою шаною до­ставили ацтекам, Уїтсілопочтлі «наказав» убити її, здерти з неї шкіру і надягти на одного з ацтекських юнаків [7, 16-30]. Чим закінчили ацтеки свою історію, загальновідомо — у 1519-1521 рр. ацтекська держава була завойована нечислен­ними іспанцями, а ацтеки піддалися значній акультурації й переважно втратили

давню культуру.

«Бог лівої сторони»

Ім’я Уїтсілопочтлі (Уїціолопочтлі), верховного божества ацтеків, означає буквально «колібрі лівої сторони», або «колі- брі-лівша» [90, ІІ, 545]. Як уже зазначалося, спочатку Уїтсі­лопочтлі був племінним богом ацтеків і обіцяв їм, що приведе їх до благословен­ного місця, де вони стануть його обраним народом. Пізніше Уїтсілопочтлі увібрав у себе риси стародавніших божеств, а також бога сонця Тонатіу і Тескатліпоки (іноді виступає як його двійник). Він став богом блакитного ясного неба, молодо­го сонця, війни й полювання, покровителем ацтекської знаті. У деяких варіантах міфу Уїтсілопочтлі уособлюють зі старими божествами родючості. Під час урочи­стих свят, які влаштовувалися двічі на рік, виготовлялося величезне зображення Уїтсілопочтлі з хлібного тіста з медом. Це зображення після релігійних обрядів розламували на шматки і з’їдали всі учасники свята. Уїтсілопочтлі зображувався антропоморфно в шоломі, зі щитом і луком (або списометалкою й дротиками). Йому приносили криваві людські жертви, і на його честь було зведено храм у столи­ці ацтеків — Теночтитлані [90, ІІ, 546]*.

Двійником Уїтсілопочтлі був Тескатліпока («дзеркало, що димить») — мезоамериканське божество, яке увібрало в себе риси багатьох найдавніших богів [90, ІІ, 504]. У міфології індіанців Центральної Америки він виступає як бог ночі, заступник розбійників**, чаклунів і жерців. Його епітети: «ворог», «примхливий владика», «сівач розбіжностей» та ін. Тескатліпока виступає та­кож в іпостасі зоряного бога холоду, льоду і покарань, а найдавнішою його іпо­стассю було ягуаролике божество печер, землетрусів і нещасть. За уявленнями ацтеків, Тескатліпока — двійник Уїтсілопочтлі — уособлював зиму, північ, ніч­не небо, вкрите зірками, і тому, як повідомляє Р. Кинжалов у «Міфах народів світу», змальовувався з чорним обличчям, вкритим жовтими поперечними

* Тут Уїтсілопочтлі нагадує, з одного боку, Молоха, який вимагає людських жертв, а з другого — такого самого західносемітського Рашапа — бога вогню і блискавок, тотожного шумеро-аккадському Нергалу — володарю царства мертвих. Рашап іноді постає і як бог війни, покровитель зброї у конусо­подібній шапці-шоломі, зі щитом і списом.

** Саме «розбійниками», «мародерами» називалися західносемітські угруповання «хабіру», від яких, на думку багатьох дослідників, започатковано ентонім давніх євреїв.

смугами. Пізнавальним символом Тескатліпоки є дзеркало із завитком диму, що відходить від нього (звідси його ім’я), у якому він міг бачити все, що відбува­ється на світі (для цього й служила його магічна патериця). Іншою відмітною ознакою Тескатліпоки було кругле шкіряне кільце (символ вічності), що висіло на жовтій тасьмі на грудях [90, ІІ, 504].

Тескатліпока, двійник і брат Уїтсілопочтлі, вважався як благодійним, так і злосливим божеством: він був богом — творцем світу і його руйнівником. Порів­няйте, наприклад, біблійне: «Я витворюю світло й творю пітьму, чиню добро й допускаю зло. Я, Господь, усе це чиню» (Вих., 45:7). Попри те, він був також суд­дею і месником, всезнаючим і всюдисущим, нещадним і сповненим несподіванок. Його епітети: «той, хто розпоряджається на свій розсуд», «той, рабами якого ми всі є». Він міг дати щасливе життя і добробут, але часто ображався і ставав злим руйнівником. Щоб випробувати молодих воїнів, Тескатліпока набирав уночі хи­мерного вигляду й викликав їх на бій. Цей мотив подібний до біблійного сюжету нічного двобою Якова-Ізраїля з демоном «Хтось» (Бут., 32:24).

На думку сучасних релігієзнавців, первісно Тескатліпока був хтонічним бо­жеством підземних сил (у тому числі вулканів), яке з часом злилося з божеством зоряного неба, півночі й холоду, ставши старим сонцем нової епохи. Культ Те­скатліпоки був поширений у Мезоамериці, де йому приносили багато кривавих людських жертв [90, ІІ, 505].

Крім Уїтсілопочтлі та його двійника Тескатліпоки, ацтеки вшановували також Тлалока («що змушує рости») — бога дощу і грому, тотожного Уїтсіло­почтлі [90, ІІ, 515]. Тлалок зображувався антропоморфним, але з іклами ягуара й зміїними завитками під носом, а також зі змієподібною (як у біблійного Мой- сея) патерицею. За уявленнями ацтеків, Тлалок був благодійним божеством, але міг викликати повені, посухи, град, заморозки, удари блискавок. Вважалося, що він живе на верхів’ях гір («і в Яхве є святі місця, переважно нежилі, неродючі гори» [90, І, 56’6’] або там, де утворюються хмари. У Біблії також відомий об­раз Яхве-Єгови як бога-громовика і «наїзника хмар», «який їде на небесах» (Пс., 67-68, 5, 34).

Із Тлалоком були пов’язані жаби і змії, він насилав на людей різні хвороби, у тому числі ревматизм, подагру, водянку, проказу тощо [90, ІІ, 516], що нагадує сюжет біблійних «кар єгипетських», коли єврейський Єгова перетворював патери­цю Мойсея на змія, воду — на кров, вражав Єгипет жабами, мошкарою, «песими мухами», моровою виразкою, «запаленнями з наривами», градом і громом, сара­ною і густою пітьмою (Вих., 8-10).

Боги ацтеків, як зазначалося, перебували в стадії ототожнення один з од­ним, коли до того різні і не раз протилежні («ліві» й «праві») божества поступово об’єднувалися в один всеохоплюючий образ Вищої Істоти, що в релігієзнавстві одержало назву монолатрії, яка прагне, як правило, монотеїзму (віри в єдиного Бога-Творця). В ацтеків цей процес, мабуть, був перерваний іспанським завою­ванням, і їхній пантеон так і залишився «двоголовим», дуалістичним — ацтеки

вклонялися як головним богам Уїтсілопочтлі (з його двійником Тескатліпокою) та Тлалоку, який опікувався, на відміну від аристократичного Уїтсілопочтлі, се­лянським станом.

Дуалістичні паралелі

Культи протилежних начал (жіночого й чоловічого, лі­вого й правого, темного й світлого) своїми коренями ся­гають глибини доісторичної епохи. За повідомленнями В. Топорова, вже на палеолітичних пам’ятках (25-20 тис. років до н. е.) зобра­ження тварин зустрічається частіше, ніж людське, жіноче — частіше, ніж чоло­віче, ліве — частіше, ніж праве (відбитки руки), чуже — частіше, ніж своє [90, І, 484-485]. Це стає особливо помітним при розгляді палеолітичного настінно­го живопису підземних (тобто передусім хтонічних) святилищ, які символізу­ють, найімовірніше, примат жіночого, лівого, темного над чоловічим, правим і світлим. З початком доби патріархату «культ правої чи лівої руки» міг розвива­тися в різних релігійно-міфологічних комплексах («жрецькому» й «шамансько­му»), а потім розвинутися в дуалістичні образи Бога-Творця і його супротивника (сатани).

Зазначений дуалізм був притаманний багатьом релігіям стародавності, у тому числі й іудаїзму, який тоді зароджувався й зазнав впливу єгипетської, шу- меро-аккадської та іранської (зокрема, дуалістичної зороастрійської) міфоло­гій, а також синкретистсько-гностичної містики і виріс із західносемітського багатобожжя [90, І, 581]. Іудаїзм склався загалом як монотеїстична релігія Яхве тільки в І тис. до н. е. Під Яхве розумівся «творець», «створювач», «бог, який го­ворить», а також громовержець, бог родючості. Проте джерела імені Яхве просте­жуються набагато раніше. У стародавні часи культ цього бога існував у різних за- хідносемітських племен (Яхве, Єво). На думку дослідників, «бог на ймення Яхве спочатку вшановувався як бог тільки одним з давньоєврейських племен — колі­ном Іуди і лише пізніше став головним божеством, богом — заступником старо­давнього ізраїльського союзу племен» [90, ІІ, 588]. Водночас відомо, що Яхве (Єво) поклонялися у Фінікії, він був богом — заступником Берита й Едома. В угарит- ських текстах його ім’ям називають Ямму («море») — бога — володаря водної сти­хії, одного з основних претендентів на владу над світом і богами, деспотичного й жорстокого, що уособлює зле начало [90, І, 507, 596, 597].

Об’єднання образа племінного бога стародавніх євреїв з образами інших західносемітських божеств (які мають подеколи протилежні функції) і зарахуван­ня його до стародавніх текстів біблійного монотеїзму (різночасні пласти Книги Буття, наприклад, об’єднані в ІХ-УІІ ст. до н. е. [90, І, 583] призвели до того, що в Старому Заповіті стосунки Яхве з «головним антагоністом бога», «ворогом люд­ського роду», «царем пекла й володарем бісів» сатаною «не зовсім зрозумілі» [90, ІІ, 412]. У містиці іудаїзму, як повідомляє С. Аверинцев у «Міфах народів світу», сатану (букв. «суперник у суді, у суперечці або на війні, який перешкоджає і супе­речить, обвинувач, навушник, підбурювач») дуже наближають до Яхве як поро­дження атрибута гніву.

Тому, як вже згадувалося, з’являється можливість уособлення сатани з «гні­вом Яхве», яку найбільш явно реалізують кабалісти, які говорять про якусь «ліву»,

або «північну», сторону божества, яка має свою еманацію, що перебуває під зна­ком сатани [90, ІІ, 413]. Це нагадує ацтекського «лівого» бога Уїтсілопочтлі та його «північного» двійника Тескатліпока.

На думку С. Аверинцева, на більш ортодоксальному іудаїстському ґрунті са­тана розглядається як персонаж, не відірваний від спілкування з Яхве: він вільно піднімається на небеса (пролог книги Іова) і сходить з небес, щоб увести людину в спокусу, а потім знову піднятися. Неоднозначний у середовищі релігієзнавців і образ самого Яхве (ототожненого, як ми пам’ятаємо, в угаритських текстах з жорстоким і деспотичним богом злого начала — Ямму). Передбачалося навіть, «що за біблійним Молохом криється сам Яхве, якому в добіблійній традиції при­носилися людські жертви» [90, ІІ, 169], що також «ріднить» цей образ з ацтек­ськими кривавими божествами. Наведені приклади вказують на певний дуалізм стародавніх вірувань, оскільки в деякі з них, зважаючи на все, проникали зі сво­їми служителями прямо протилежні Богові істоти «нижнього», водно-хтонічного й близького до хаосу світу — наприклад, «один з основних претендентів на владу над світом», який уособлює зле начало, західносемітський бог — володар водної стихії Ямму або мезоамериканський двійник ацтекського Уїтсілопочтлі Тескат- ліпока.

Подібний дуалізм спостерігається й у інших релігійно-міфологічних систе­мах. Так, австралійським аборигенам (наприклад, центральноавстралійським племенам аранда) відомий образ «Господаря Неба», який має також імена «Наш Отець» чи/і «Отець Наш Небесний», що є дуже співзвучним з першим рядком християн­ської молитви «Отче Наш, Сущий на небесах...». До того ж в австралійців з прадавніх часів (як і в багатьох негроїдних народів) існував обряд обрізання, який передав їм, відповідно до збережених міфів, творець-деміург [90, І, 29—30]. Проте тасманій­цям, що сусідять з Австралією (остання представниця яких померла наприкінці ХІХ ст.), був відомий і верховний нічний дух Намма (чиє ім’я співзвучне з іменем західносемітського бога Ямма), якого тасманійці вважали винуватцем усіх своїх нещасть і думали, що він пов’язаний із громом і блискавкою, а також із заборона­ми на вживання в їжу певних тварин [146, 66-67], що також нагадує деякі сюжети стародавніх семітських переказів, які увійшли колись до біблійних текстів. Анда- манцям (корінним жителям Андаманських островів) деякі божества також здава­лися злими й небезпечними істотами, серед яких особливо виділявся Пулугу (або Билику), який насилає на людей страшну бурю за недотримання заборон (у тому числі харчових) [90, І, 6Ό]. Негритоси півострова Малакка — семанги — відчува­ють забобонний страх перед грозовицею, яка є уособленням грізного бога Карі (Карем). Щоб відігнати грозовицю, семанги приносять Карі криваву жертву. Він радше злий бог, який посідає, проте, головне місце в пантеоні семангів [146, 102­103]. У меланезійців (група океанійських народів) творцем моря і землі, рослин і тварин, грому і блискавки, дощу й бурі виступає «головний дух» Агунуа, втілений у величезній змії [90, ІІ, 133].

Водночас усім названим релігійно-міфологічним системам відомі образи світлих божеств, які уособлюють добре, світлоносне начало, проте вони не посі­дають у цих віруваннях чільних місць, що, можливо, вказує на деяку усвідомленість теократичного вибору. До чого призводить подібний вибір — загальновідомо. На­разі критерієм істинності релігії можуть служити відомі всьому християнському світові слова: «Бог є любов... Бог є світло, і немає в ньому ніякої пітьми!»

* * *

У наведеному нарисі порівняльного релігієзнавства ми бачили, як у різних ре­лігійно-міфологічних системах народів, які жили в різний історичний період і на різних континентах, відбувається виокремлення головних божеств, що мають переважно світлу, добру природу або протилежну їй — темну і злу. Це, ймовірно, пояснюється наявністю в усіх пантеонах двох, протилежних за своєю сутністю, груп сакральних персонажів, що на певному етапі розвитку релігійно-міфологіч­них уявлень починають зливатися в образ єдиного верховного божества. При цьому таке божество може за свою основу мати або «водно-хтонічне», або «солярно-ураніч- не» начало, що зрештою і визначає його «ліву» або «праву» спрямованість, небес­но-духовну або хтонічно-матеріальну сутність. Інакше кажучи, боротьба, що просте­жується у давніх пантеонах основних божеств-супротивників (Енліля і Енкі, Гора і Сета, Балу і Ямму, Аполлона і Піфона), з часом завершується формуванням єди­ного образа глави богів і людей, який, залежно від перемігшої тенденції («лівої» або «правої»), уособлює собою ту чи іншу модель світобудови і бажаний варіант її розвитку — або убік «Царства Божого на Небесах», або — до панування на землі «князя світу цього». Докладніше ці питання ми спробуємо розглянути в наступних томах, при вивченні релігій індоєвропейських народів, а також монотеїстичних віровчень.