Логічне продовження?
Деякі агресивно-непримиренні і просто аморальні мотиви (як, наприклад, присвоєння чужого майна обманом) іудаїстичних переказів отримали свій подальший розвиток, очевидно, у Талмуді, що став для іудеїв навіть важливішим документом, ніж Тора (П’ятикнижжя) Мойсея.
Це енциклопедичне тлумачення іудейських законів і традицій, складене протягом кількох століть сотнями ра- бинів, описується, наприклад, у «Словнику американської спадщини» як «створення основи релігійної влади для традиційного іудаїзму» [46, 701]. Зайве, очевидно, говорити про його антихристиянську спрямованість, оскільки багато чого про ставлення послідовників традиційного іудаїзму до Ісуса Христа (якого, до речі, укладачі Талмуда не вважають евреем [46, 104], нам відомо з Нового Заповіту, що є, на відміну від Талмуда, широкодоступним і не приховуваним від прихильників інших релігій.Іудеї, які колись розіп’яли руками римлян Ісуса Христа, як свідчать Євангелія Нового Заповіту, свідомо йшли на це вбивство, не бажаючи страчувати відомого в ті часи в Єрусалимі карного злочинця Варавву, а відпустили його на волю, залишивши для страти Христа, хоча навіть римський прокуратор Пілат «знав, що зрадили Його з заздрості». «Пілат, бачачи, що ніщо не вдіє, а сум’яття зростає, узяв води й умив руки перед народом (Іудеї), і сказав: невинний я у крові Праведника Цього; дивітеся ви. І відповідаючи, весь народ (іудейський) сказав: кров Його на нас і на дітях наших» (Матф., 27, 15-28). Інакше кажучи, це убивство Сина Божого було скоєне навмисно, й іудеї, імовірно, здогадувалися про те, що настільки страшним вчинком вони протиставляють себе і своїх нащадків усім майбутнім послідовникам Христового вчення. Ісус був постійним і послідовним викривачем іудейства, привселюдно заявляючи: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що будуєте гробниці пророкам і прикрашаєте пам’ятники праведників, і говорите: «якби ми були в дні батьків наших, то не були би спільниками їхніми у пролитті крові пророків»; у такий спосіб ви самі проти себе свідчите, що ви сини тих, котрі побили пророків; доповнюйте ж міру батьків ваших.
Змії, породження єхидни! Як утечете ви від осуду в гієну? Тому, от, Я посилаю до вас пророків, і мудрих, і книжників; і ви інших уб’єте і розіпнете, а інших будете бити в синагогах ваших і гнати з міста в місто; так прийде на вас уся кров праведна, пролита на землі, від крові Авеля праведного до крові Захарії... якого ви убили між храмом і жертовником. Істинно говорю вам: усе це прийде на рід цей. Єрусалим, Єрусалим, що б’є пророків і каменями побиває посланих до тебе!.. Се, залишається вам будинок ваш порожній» (Матф., 23, 29-38).Тут Ісус явно протиставляє своє вчення іудейському, вказуючи на певний зв’язок останнього з Каїном — першим людиновбивцею, що, очевидно, підтверджує (за термінологією єврейських кабалістів) існування в західносемітській релігії і ранньому іудаїзмі, який виник з нього, двох протилежних напрямів — «лівого» і «правого». Це «ліве» начало, яке веде ще до Ямму, Муту і Молоха, а також до «допотопного» Каїна (і ототожнюваного з ним і змієм сатани) проникло, як видно, у талмудичний іудаїзм і найбільш виражено — у вирослий з нього мізантропічний сіонізм.
Сіонізм, як відомо, спирається на одну з головних доктрин іудаїзму про так звану богообраність (вірніше, «Єговообраність») ізраїльтян і ставить перед собою, як колись Тифон, основне «надзавдання» — встановлення на всій Землі загального, світового панування. («Тому що всю землю, котру ти бачиш, тобі дам Я і потомству твоєму навіки, і зроблю потомство твоє, як пісок земний...» — обіцяє Єгова (Бут., 13, 15-17.) Інакше кажучи, їх мета суто прагматична, вузькокорисли- ва і примітивно «земна», що видає, очевидно, їх багатовікові сподівання «поживитися за чужий рахунок» (як, наприклад, у випадку з «позиченим» майном давніх єгиптян). Йдеться тут насамперед про завоювання «світу цього», тобто землі і народів, які живуть на ній, з їх багатствами, а не про які-небудь високі духовні шукання «світу іншого», розташованого, як відомо, «на небесах». А володарем нашого, земного світу, є, як свідчить Новий Заповіт, «князь світу цього», або просто сатана.
Христос вчить зовсім протилежного, говорячи: «Не збирайте собі скарбів на землі, де моль та іржа винищують, і де злодії підкопують і крадуть; але збирайте собі скарби на небі... тому що де скарб ваш, там буде і серце ваше» (Матф., 6, 19-21). Тому, коли говорять про сіонізм, що намагається трактувати деякі біблійні тексти на свою користь, необхідно розуміти його суто «приземлену», багато в чому сатанинську і тому людиноненависницьку сутність, завжди й усюди ворожу світлій, «небесній», людинолюбній суті Христового вчення. Звідси й витікає природне прагнення християн, а також послідовників інших «світлоносних» релігій вести постійну і непримиренну боротьбу з будь-якими проявами сіонізму, що претендує на владу разом із «князем світу цього».
Цікаво з огляду на це порівняти уривки зі старозавітних книг, де багаторазово повторюються благословення й обіцянки, що даються Яхве Аврамові, Ісаку, Якову, Мойсею і їхнім нащадкам, що спричиняє неухильне накопичення «єговічних» гарантій майбутнього земного блага, з тим уривком з Євангелія від Матфея, де диявол (сатана) намагається спокусити Ісуса Христа. Старозавітний єврейський бог обіцяє Аврамові: «І я зроблю від тебе великий народ... і возвеличу сім’я твоє... Тому що всю землю, що ти бачиш, тобі дам Я...; нагорода твоя (буде) дуже великою» (Бут., 12, 2-3; 13, 15-17; 15, 1). Те саме говорить він Ісаку, Якову й особливо Мойсею: «тому що Я введу їх у землю (добру), як я клявся батькам їх, де тече молоко і мед, і вони будуть їсти і насичуватися...» (Второзак., 31, 20). Майже ті самі обіцянки намагається використовувати, спокушаючи Христа, і диявол, який «бере Його... на дуже високу гору, і показує Йому всі царства світу і славу їхню, і говорить Йому: усе це дам тобі, якщо впадеш і поклонишся мені» (Матф., 4, 8-9). Православні тлумачі Біблії зауважують при цьому, що «диявол і багатьох інших людей ставить іноді на дуже високу гору, і ці люди ретельно кланяються і служать йому, старанно маскуючи своє служіння дияволу служінням Богу» [145,
ІІІ, 71]. Тому, очевидно, не всі культи і не всі релігії є однаково «богонатхненними», оскільки в деякі з них, зважаючи на все, могла проникнути зі своїми служителями і прямо протилежна Богу істота «нижнього», водно-хтонічного і близького до Хаосу світу.
Сіонізм, вирощений у іудаїстичному середовищі, тривалий час, як стверджує багато його дослідників, розвивався таємно, у так званому міжнародному масонстві, що ставить перед собою всі ті самі цілі встановлення світового панування. Масонство в основу своїх таємних ритуалів поклало біблійні і післябіблійні перекази про зведення ізраїльським царем Соломоном храму Єгові, в якому йому допомагав фінікієць Хірам.
З огляду на зазначене викликають інтерес іудаїстичні легенди про Асмо- дея — демонічну істоту, пов’язану із сатаною (чи одним з його проявів). У цих переказах Асмодей виступає надприродним помічником царя-будівельника, а також двійником Соломона, який підмінює його на престолі і взагалі допомагає зводити перший храм Єгові [90, І, 114-115]. Не випадково, очевидно, посвячені у вищі ступені масонства згодом дізнаються, як повідомляють його дослідники, про те, що вищим божеством масонів є саме сатана, який бореться разом з ними за остаточне торжество свого царства на землі. Щодо цього показовим є одне з місць скандально відомих «Сіонських протоколів», де сказано буквально наступне: «Наші філософи будуть обговорювати всі недоліки гоєвських (тобто неіудейських) вірувань, але ніхто ніколи не буде обговорювати нашу віру з її істинної точки зору, тому що її ніхто ґрунтовно не пізнає, крім наших, котрі не посміють видати її таємниці» [117, 176].
Підсумовуючи це невелике дослідження західносемітської теогонії і вирослих на її основі ранніх іудейських уявлень, що просочилися потім у найдавнішу частину біблійних переказів, ми можемо з визначеною часткою впевненості припустити наявність в архаїчних шарах спільносемітської міфології принаймні двох протилежних культів. Ці різноспрямовані культи (наприклад, або у бік водно-хтонічного, або у бік солярно-уранічного світу) згодом, імовірно, «укрупнювалися» навколо образів окремих божеств, які у період монолатрії (що передує, як вважають релігієзнавці, монотеїзму) виступали головними божествами того чи іншого світу, що здебільшого відповідає релігієзнавчому поняттю дуалізму.
Подальший розвиток монотеїстичних тенденцій мав сприяти об’єднанню всіх сторін буття, яке припускає існування Єдиного Бога — Творця всього сущого, що і відбувається в монотеїстичних світових релігіях — християнстві й ісламі. Проте релігії, які переживали період монолатрії (що, очевидно, характерне й для раннього іудаїзму, що перебуває, імовірно, у період свого формування на її завершальній стадії) могли «увібрати» в якості домінуючого не всі, а лише деякі аспекти Вищої Істоти. До того ж обрані аспекти (чи найменування) образу Єдиного Бога, що формується, могли відповідати його водно-хтонічному (тобто «нижчому», хаотичному) началу, що породжувало відповідні специфічні особливості релігійно-міфологічної системи. В усякому разі навіть побіжний порівняльний опис іудаїзму і християнства з його новозавітним образом Отця Нашого Небесного вказує на їх багато в чому протилежну сакральну природу, насамперед у суто релігієзнавчому вимірі.Вивчення релігій монотеїзму, як спостережено, чекає на нас попереду, а тут хотілося на прикладі однієї з релігійно-міфологічних систем (у цьому випадку — західносемітської) наочно показати, що досліджувані нами вірування не є чимось застиглим, раз і назавжди даним, а що вони виступають як системи, що постійно розвиваються і мають як своїх доісторичних попередників, так і сучасних продовжувачів. До того ж спочатку закладені в тій чи іншій системі визначені тенденції, здатні, ймовірно, переростати в закономірності розвитку таких самих певних уявлень, що зрештою або відрізняє ці системи одну від одної, або робить їх схожими. Шляхів такого розвитку, у найзагальнішому вигляді, можна виокремити два: один з них спрямований на духовність і осягнення неземного, вищого небесного начала («Царство Боже на Небесах»), другий — на матеріальні блага і встановлення, за допомогою свого божества, земного панування (князя світу цього).
До того ж схожість різних релігійно-міфологічних систем буває просто разючою, незважаючи на те, що їх носіїв розділяють подеколи не тільки тисячі років, а й континенти.
Нижче ми наводимо невеликий нарис порівняльного релігієзнавства, де відзначені деякі паралелі між мезоамериканськими і старозавітними уявленнями. Необхідно при цьому відзначити, що давньоєврейському П’ятикнижжю, покладеному в основу іудаїзму, передували інші, давніші релігійно-міфологічні системи (наприклад, солярний монотеїзм давньоєгипетського фараона Ехнатона або дошумерські і шумеро-аккадські вірування). На запозичення в Торі (Старому Заповіті) багатьох сюжетів з інших релігій вказують практично всі релігієзнавці, що свідчить про синкретичний характер іудаїзму і розвінчує міф про «винахід» монотеїзму давніми євреями. Радше йдеться про «пристосування» давніх вірувань різних народів до образу і культу одного племінного божества, що ввібрало пізніше риси і «біографії» багатьох, часом протилежних, персонажів відомої тоді теогонії. Питанням запозичення давніми євреями своїх священних книг у сусідніх народів присвячена, наприклад, фундаментальна праця славетного українського мислителя І. Франка «Поема про сотворения світу», де переконливо спростовується біблійне твердження про «богообраність» іудеїв, а також автентичність переказів про сотворення світу і людини [153]. Дивовижні паралелі зі старозавітними уявленнями ми зустрічаємо також у мезоамериканських релігіях (зокрема, в ацтеків), що лише підтверджує висунуту нами вище тезу про подібність різних релігійно-міфологічних систем, що йдуть одним з двох основних шляхів свого розвитку.