Мовні цикли

Оскільки в наведених нами циклах не розглядався розвиток мови — головної ознаки Гомо сапієнс сапієнс, то зупинимось на цьому питанні докладніше. Всі мови, як відомо з лінгвістики, вийшли з прамов, тобто мов-основ.

Теорія походження мов з одного джерела має коріння ще в давніх релігій­но-міфологічних системах. Найбільш ранньою формою такого уявлення, що знач­но пізніше відбилося у старозавітній розповіді про вавилонське змішування мов, можна вважати, на думку сучасних лінгвістів, давньомесопотамську (шумерську, близько III тис. до н. е.) оповідь про часи, коли «весь світ, усі люди славили бога Ен-

ліля однією мовою» [12, 308]. Сучасний стан теорії мовного моногенезу тісно пов’я­заний з проблемою моногенезу Гомо сапієнс сапієнс. Коли, як припускає багато антропологів, першопредки сучасної людини з’явилися в одному місці Землі приблизно 200-100 тис. років тому і близько 40-30 тис. років тому поширилися Західною Євразією, тобто відбувався моногенез сучасного виду людини, то очевид­ний тоді і моногенез мови.

На підставі досліджень останніх років майже всі відомі раніше основні сім’ї мов Старого і Нового Світу гіпотетично можна об’єднати у порівняно невели­ку кількість макросімей, між якими, у свою чергу, виявляють певні зв’язки, що свідчить на користь прадавньої гіпотези про походження всіх сучасних мов сві­ту від діалектів однієї прамови, що існувала на Землі кілька десятків тисячоліть тому. Наприклад, сучасні дослідники вважають, що близько 15-20 тис. років тому існувала ностратична макросім’я, прадавня мовна спільнота, яка пізніше наро­дила індоєвропейські, алтайські, уральські і деякі інші мови [37]. «Ядром» цієї макросім’ї були саме уральські, алтайські та індоєвропейські мови, які сучасні лінгвіс­ти та археологи об’єднують під назвою «бореальних мов», що виникли з ностра­тичної макроспільноти і пізніше розпалися на три окремі мовні сім’ї. До складу ностратичної макросім’ї приналежні також картвельські та дравідійські мови (по­ширенням перших є регіон Кавказу, а других — Індостану). А от афразійські (семі- то-хамітські) мови, які раніше теж зараховували до ностратичної єдності, нині вважають окремою макросім’єю, що виникла приблизно в ті самі часи, що й нос­тратична. Нині в Євразії налічують чотири прадавні макросім’ї — ностратичну, афразійську, сино-кавказьку й австричну (вся Південно-Східна Азія), — які, найімовір­ніше, мають споріднені зв’язки на ще глибшому, євразійському рівні [83; 213].

До того ж відомі кілька макросімей Америки, які, за припущеннями лінгвістів, теж мають спільне коріння приблизно на «глибині» 14-15 тис. років тому, а ос­танні — з палеосибірськими та іншими прадавніми мовами. Існує також гіпотеза про спорідненість великих африканських мовних сімей (нігеро-кордофанської та ніло-са- харської), які відрізняються від кайсанської сім’ї, на мовах якої говорять найстаріші жителі Африки — бушмени та готентоти. Мови Австралії (близько 150-200) також виявляють близькородинні зв’язки, що дає можливість зарахувати їх до однієї макросім’ї. Австралійські мови, з андаманськими та великою кількістю (близько ти­сячі) так званих папуаських мов включно, іноді об’єднують у спільну інідотихоокеансь- ку макросім’ю [83; 112, 612].

Таким чином, мова як головний компонент загальнолюдської культури, що виник в доісторичні часи, пройшла разом з людиною кілька епохальних стадій: первісна прамова у міру розселення і дедалі більшого відокремлення великих груп людей розпалася на прамови первісних макросімей, потім сімей, груп і, зрештою, на окремі мови різних етнічних спільнот. Водночас у «мовній» історії людства явно простежуються «реліктові» мови, до яких, на нашу думку, можна зарахувати такі:

• «палеоокеанійські» мови, до яких, очевидно, належать австралійські та чи­сельні «океанійські» мови, на яких говорить автохтонне, прадавнє насе­лення Австралії та Океанії;

• «палеоамериндські» мови, які є мовами автохтонного американського на­селення (індіанців) і які співвідносяться з палеоєвразійськими (зокрема, палеосибірськими) та палеоокеанійськими прамовами. Наприклад, сучас­ні лінгвісти та релігієзнавці виокремлюють в Америці три міфологічно- генетичних «вузли»: північноамериканський, мезоамериканський та пів­денноамериканський, перший з яких пов’язують з Центральною Азією, а останній — з Новою Гвінеєю та «папуаськими» островами Океанії [83];

• «палеоафриканські» мови, до яких відносять койсанську сім’ю бушменів та готентотів — прадавніх автохтонних жителів Чорної Африки, які мають помітні споріднені зв’язки з монголоїдно-американськими індіанцями та носіями афразійських (семіто-хамітських) мов;

• «палеоевразійські» мови передували, очевидно, мовам ностратичної, сино- кавказької та австричної макросімей, на яких в доісторичні часи говори­ли автохтони Євразії.

Давніший вік «палеомовних» макросімей підтверджується й історією появи первинної писемності, зокрема, її найбільш ранніх видів — піктографії та ієрогліфі­ки. Саме ці види первісної писемності використовували давні індіанці Америки, населення тропічної Африки, малі народи Сибіру та «папуаси» Океанії (писем­ність «ронго-ронго» о. Пасхи), тобто носії «палеомов» різних континентів Землі. Найвищі ж стадії розвитку письма — силабічне і алфавітне — простежуються вже в ностратичній та інших сучасних їй макросім’ях (наприклад, індійське та фінікій­ське письмо).

Спираючись на сучасні наукові дані, можна припустити, що прамова — осно­ва, яка виникла рівночасно із сучасним видом людини близько 100 тис. років тому (здогадно, на Африканському континенті або, що вірогідніше, в сучасній Оке­анії), 40 тис. років тому поширились на різні континенти Землі як палеомова-осно- ва (палеоафриканська, палеоокеанійська, палеоамериканська та палеоєвразійсь- ка), які 20 тис. років тому, водночас з появою основних людських рас, поділилися на прамови — основи майбутніх макросімей (в Євразії, наприклад, ностратичної, афразійської, сино-кавказької та австричної). Ці прамови-основи сформувалися в різних регіонах Євразії: сино-кавказька макросім’я, на думку сучасних лінгвістів, з її «ядром» (північнокавказькі, єнісейські, сино-тибетські, на-дене та баскська) містилася в Центральній Азії (здогадно, в районі Гімалаїв) [213], а ностратична — в області Передньої Азії, доволі високо над рівнем моря, де взимку випадав сніг [159, 36]. Тобто, великі прадавні макросім’ї сформувалися на гірських хребтах, куди їх носії потрапили внаслідок якогось катаклізму, як, наприклад, потопу. Близько 10-15 тис. років тому великі макросім’ї поділяються на дедалі менші етномовні спільноти (наприклад, для ностратичної макросім’ї настає «бореальний період», під час якого носії майбутніх індоєвропейських, уральських та алтайських мов стано­вили ще єдність).

Підсумовуючи, констатуємо такі цикли розвитку людської мови:

• 40 тис. років тому — початок розселення неоантропів в умовах існування єдиної прамови, що відповідає повному циклу зміни нахилу земної осі;

• 20 тис. років тому — період формування людських рас та появи великих макросімей, які виникли з попередніх «палеомов», що відповідає напів- циклу нахилу земної осі та «пушкінському ритму» сучасного виду людини;

• 15 тис. років тому — початок розпаду великих макросімей (ностратичної, сино-кавказької тощо) на дрібніші угруповання (на кшталт «бореальної» єдності), що відповідає десяти історичним епохам М. Чмихова;

• 10-8 тис. років тому — початок виокремлення основних макросімей та супутніх їм макроетнічних спільнот, що відповідає «пушкінському» поді­лу часу на доісторичний та історичний періоди, а також початку голоце­ну та мезоліту;

• V-IV тис. до н. е. — період існування макроетномовних спільнот (на кшталт індоєвропейської) на території своїх прабатьківщин, що відпові­дає мезоамериканському (5125 років) та «пушкінському» (5024 роки) циклам домінування людських рас;

• IV-III тис. до н. е. — початок поділу індоєвропейських та інших діалект­них груп: наприклад, під час розселення індоєвропейців з території прабатьківщини (Північне Причорномор’я та навколишні регіони) виокремилися анатолійська (Мала Азія), греко-вірмено-арійська та «давньоєвропейська» етнодіалектні групи, що загалом відповідає «пуш- кінським» ритмам «Часової ери» та «головної території», а також «зодіа­кальним епохам» та історичним епохам М. Чмихова;

• III-II тис. до н. е. — період формування окремих мов: наприклад, індоарій- ці, частина іранців і тохари рухаються у північно-східному напрямку, пос­тупово розселяючись у Нуристані (область Афганістану), Середній Азії, Ірані й Індії; грецька мова через Малу Азію та Балкани потрапляє на ост­рови Егейського моря і до материкової Греції [93; 97-105; 112, 609-610];

• ІІІ-І тис. до н. е. — виникнення писемності, зокрема хетської (Мала Азія), давньоіндійської, давньоіранської, італійської та інших, що загалом від­повідає історичним епохам М. Чмихова.