Моє розуміння соціальної історії як зміни релігійно-етичних парадигм

Ще задовго до знайомства з циклами Пушкіна, Чмихова та іншими теорія­ми циклічного розвитку Всесвіту і людства я зацікавився виникненням різних релігійних систем світу [48] і згодом дійшов такого висновку: історія людства є історією зміни релігійно-етичних парадигм [176; 234].

Відоме нам виникнення образу Вищої Істоти, тобто Бога-Творця, сталося приблизно 10 тис. років тому, хоча багато релігієзнавців переконані, що цей об­раз знали вже перші люди і що моногенеза людини та мови відбувалися водночас з первинним монотеїзмом. Потім були часи розшарування єдиного образу на його численні аспекти та функції, що зумовило появу політеїзму і пов’язаних з ним пантеонів богів. Але в середині II тис. до н. е. у Єгипті з’являється фараон Амен­хотеп IV(букв. «Амон задоволений»), який проголошує як нову державну релігію солярний монотеїзм — віру в єдиного Бога у вигляді сонячного диска — Атона. Попередній культ Амона — бога у вигляді величезної чорної кобри — скасовується, столиця Єгипту переноситься в нове місто — Ахетатон («горизонт Атона»), а сам фараон приймає нове ім’я — Ехнатон (букв. «угодний Атону»). Релігійна револю­ція Ехнатона (бл. 1368-1351 рр. до н. е.) не вдалася: після його смерті відновлено культ змієподібного Амона, нову столицю занедбано, а ім’я фараона-реформато­ра проклято. Це була остання спроба відродження прадавнього світлоносного культу Сонця, яке ще в Х¥І-ХУ ст. до н. е. в усій Передній Азії та Єгипті уявлялось в образі единого царя Всесвіту. Саме на цей період припадає запекле протистоян­ня двох Божеств — божества Сонця та божества грози (пов’язаного із хтонічним низом — традиційним середовищем міфологічного Змія), яке завершується пере­могою останнього. В Єгипті, наприклад, Амон (первісно місячне, водно-хтонічне божество) зливається з богом Сонця — Ра і стає Амоном-Ра.

У добу великого суперництва двох протилежних божеств у Єгипті прожи­вали давні євреї, яких згодом їхній пророк Мойсей (XIII ст.

Прикметно, що всі творці цих нових релігійно-етичних систем (хоча і про­тилежної природи) належали до жрецького стану давнього суспільства — Ехна­тон (як цар-жрець) та пророки Мойсей і Зороастр. Їм на зміну вже через кілька століть прийшли представники іншої суспільної верстви — аристократи Будда і Махавіра в Індії та Лао-Цзи і Конфуцій в Китаї. В Європі їм відповідав грек Піфагор. У VI ст. до н. е., менш ніж за 50 років, ці представники світської аристократії дали світу одразу кілька великих релігійних систем: буддизм, джайнізм, конфуціанство, даосизм, піфагореїзм. Ці нові вчення знаменували настання нової епохи в історії людства і вихід на історичну арену нового гегемона — світської аристократії (за­мість попередньої — духовної).

У період з III ст. до н. е. до III ст. н. е. на основі традиційних провідних вчень сформувався класичний індуїзм, що став релігією не тільки жерців та аристократів, а насамперед широких верств населення Індостану, де значну роль відігравала «третя верства» — верства шудр (торгівці, ремісники, землероби).

Характерно, що циклічні зміни супроводжували не тільки виникнення но­вих релігійно-етичних систем, а й появу нових течій в середині цих систем. На­приклад:

• індуїзм, як індійська релігія, носіями якої були індоєвропейські племена, пройшла у своєму розвитку ряд стадій: ведійська релігія сформувалася на основі священних текстів Вед (друга половина II тис. до н. е.), де найпо­важнішими богами були Варуна (бог води), Мітра (бог світла), Індра (бог грому та блискавки), Агні (бог вогню) і Сома (місячний бог); з ведизму розвинувся в І тис. до н. е. брахманізм (внаслідок «пристосування» ведій­ської релігії індоаріїв до місцевих культів), де верховними богами стали Брахма (творець Всесвіту), Вішну (захисник Всесвіту) та Шива (його руй­нівник); з ведизму та брахманізму виник у III ст. до н. е. — III ст. н. е. кла­сичний індуїзм як результат подальшої асиміляції автохтонних вірувань, що існує нині у вигляді двох течій: вішнуїзму та шиваїзму (перша поширена переважно в Північній Індії, де верховним всемогутнім Богом вважаєть­ся Вішну, а друга — в Південній та Східній Індії, де головним вважається Шива — доарійське божество, «господар тварин», який зображується у страхітливому або у фалічному вигляді); у XVI-XVII ст.

• юдаїзм, що виник у Палестині в І тис. до н. е. серед давніх євреїв, зго­дом (II ст. до н. е.) розколовся на секти фарисеїв, садукеїв та єсеїв; від книжників-фарисеїв близько V ст. н. е. виник талмудичний юдаїзм; у XIII­XVI ст. з’являється хасидизм як містична течія в юдаїзмі, заснована на ка­балі; у XVHI ст. — хабадський, суто нацистський рух юдеїв, що нині набуває надзвичайно загрозливого поширення;

• християнство, яке виникло в І ст. н. е., в V ст. відчуло виникнення нових течій у вигляді монофіситів та несторіанців, що відрізнялися від первісної ор­тодоксії. В XI ст. відбувається поділ християнства на православ’я і католицизм, а в XVI ст. від останнього відколюються численні протестантські секти;

• іслам, що виник у VII ст., майже одразу розпався на два напрями — сунізм (крім Корану, його носії визнають ще й священний переказ — суну) та шиїзм (носії останнього не визнають сунітських халіфів); у VIII-IX ст. в іс­ламі виникає містична течія — суфізм (повністю сформувався у Х-ХІІ ст.), для якого характерне поєднання метафізичних поглядів з аскетичною практикою.

Отже, соціальна історія постає перед нами як циклічна зміна релігійно-етич­них систем, що уособлюють, очевидно, таку саму циклічну зміну базових цінностей (духовних, політичних, матеріалістичних, асоціальних) та їх головних носіїв. Вла­да жерців поступово перейшла до аристократів, від них після буржуазних револю­цій XVII ст. — до бюргерського «третього стану», а від останніх після соціалістичних переворотів XX ст. — до маргінальних і декласованих верств населення, де релігію замінила ідеологія атеїзму, а місце богів посіли революційні вожді. При цьому аналіз подій соціальної історії свідчить про певну часову закономірність у зміні релігій­но-етичних систем, де простежуються 300-, 600-, 900-, 1200-річні цикли (рис. 3).

Рис.

Згодом до мене потрапили результати астрофізичних досліджень амери­канського астронома Дж. Едді [38, 241], які допомогли знайти для релігійно-етич­них циклів відповідний космічний корелят. Дж. Едді, вивчаючи сонячну актив­ність за останні 5 тис. років, виявив чітко фіксований цикл середньою тривалістю 600 (у межах 500-700) років. Встановлено, що за останні 5 тис. років відбулося принаймні 12 різких змін сонячної активності, які уперше були вивчені О. Чи- жевським [41]. При цьому проміжок часу між сусідніми максимумами сонячної активності не перевищує 600 років. У структурі відкритих Дж. Едді циклів про­стежується певний 900-1200-річний цикл, який, у свою чергу, складається з двох напівциклів — довгого (600-700 років) і короткого (200-300 років). Структура цих циклів у загальних рисах корелює з «ритмами» Пушкіна, соціокультурними ци­клами П. Сорокіна, космогеосоціальними епохами М. Чмихова та моїми цикла­ми зміни релігійно-етичних парадигм. З принципу єдності Космосу, Суспільства і Людини, обґрунтованого В. Вернадським [32], випливає, що хвилеподібний рух культур та цивілізацій ґрунтується на космічних факторах, заломлених через при­зму умов нашої планети і людства, яке її населяє.

Піеребіг соціального розвитку у глобальному масштабі такий:

• на певних космогеоісторичних етапах відбувається об’єктивна, часто не залежна від волі людей, глобальна зміна базових цінностей, які закладені в архетипах колективного несвідомого (К. Юнг) і мають відповідні пара­лелі в ноосфері (В. Вернадський);

• зміна базових цінностей позначається появою відповідної релігійно-етич­ної системи (нової релігії або нової ідеології), яка визначає орієнтири та напрями розвитку соціуму на певному історичному етапі;

• носіями нових релігій, або ідеологій, постають відповідні етносоціальні спільноти (метаетноси, етноси, субетноси), а всередині них — відповідні соціальні верстви (духівництво, аристократія, буржуазія, виробники, де­класовані елементи);

• етноси і соціальні верстви, які найбільше відповідають новій базовій цінності, стають, за рахунок поширення нової релігії або ідеології, панів­ними на певному історичному етапі і визначають домінування найбільш адекватної їм соціальної сфери — духовної, політичної, економічної або споживацької;

• домінування етносів, соціальних верств і сфер організації суспільства (соціологічна структура) співвідноситься з домінуванням відповідних їм психічних сфер — пізнавальної, вольової, емоційно-сенсорної (психоло­гічна структура), що, очевидно, мають свої відповідності в ноосфері (кос­мологічна структура).