Мови давньої Мідії
А.ссиро-вавилонські джерела називають кілька мов, що були поширені в давнину на території Мідії — кутійська, лулубейська, манейська (різновид кутійської або лулу- бейської), мехранська, каситська.
Усі ці мови умовно називаються каспійськими. Можна припускати, що ці мови були споріднені, з одного боку, з мовами давніх областей Еламу, а з другого — з мовами каспіїв, кавказьких албанів та інших народів Північного Азербайджану, а також південно-західного Прикаспію. Наприклад, каситська мова — зникла нині мова давніх гірських племен каситів — була поширеною у ІІ—І тис. до н. е. у сучасному західному Ірані, проникаючи на територію Вавилонії [37, 85-88; 62, 215].Мова албанів, на думку сучасних дослідників, є кавказькою мовою північно- східної групи, близькою до мов дагестанських народів. З нахсько-дагестанськими мовами пов’язують, як відомо, мертві давні мови — урартську і хуритську. Хуритська мова була поширена в південних районах Вірменського нагір’я, у північній Сирії і Месопотамії, в Араппсі (області на схід від ріки Тигр), а також у південно-східній частині Малої Азії й у місті Угарит. У Малій Азії хуритська мова межувала з іншою давньою мовою північнокавказької групи — хатською (приналежна, здогадно, не до нахсько-дагестанських, як хуритська і урартська, а до споріднених їм абхазько- адигських мов), що була витіснена пізніше індоєвропейською хетською (хатська мертва мова при цьому вважається протохетською). Урартська мова була поширена на території Вірменського нагір’я навколо озера Ван, доходячи на півночі до Араратської долини [62, 538, 570, 574]. Інша ж мова, з якою помічені зв’язки мов давньої Мідії, еламська, належить, як спостережено, до дравідійських мов. При цьому для еламської мови характерним прийомом утворення морфологічних формантів є аглютинація, тобто послідовне нанизування окремих морфологічних елементів, кожний з яких має особливу функцію.
Цей принцип характерний також для алтайських (тюрксько-монгольських і тунгусо-маньчжурських), уральських (фінно-угорських), для японської й інших, а також поширений у кавказьких мовах (у тому числі у хуритській і урартській), у шумерській і дравідійській мовах [37, 61-62].Наведені аналогії свідчать про давні зв’язки носіїв сино-кавказьких і но- стратичних мов загалом, а також дравідійських і північнокавказьких зокрема. Саме в цьому колі зародилися, ймовірно, і писемність, відома ще з архаїчних написів Кам’яної Могили в українських степах, яку дослідники вважають протошумерсь- кою і зараховують до сино-кавказького кола. До цього ж кола належить і агванське (кавказько-албанське) письмо — найдавніша писемність Дагестану і Північного Азербайджану, відоме ще в У-ІХ ст. н. е. в Агванії (Кавказькій Албанії). Це письмо, на думку сучасних лінгвістів, відображає давню форму удинської мови — прямого нащадка мови давніх албанів, споріднених, імовірно, з урартами і хуритами. З ху- ритами пов’язана і найдавніша угаритська писемність (клинопис), що вживалася ще в ХІУ-ХІІІ ст. до н. е. в Угариті (місто-держава II тис. до н. е. у Сирії-Фінікії) і в Палестині для запису текстів на хуритській, угаритській і рідше — на аккадській мовах. Імовірно, цьому типу письма передувало складове клинчасте або лінійне письмо, яке до нас не дійшло (такий тип письма відомий у еламітів). До того ж уся територія нинішніх Сирії та Палестини називалася в давнину Хурру, оскільки була
заселена переважно хуритами, чим, можливо, і пояснюється поява фінікійського письма, яке сьогодні вважається основою виникнення всіх європейських систем письма, а також вимерлих алфавітів Малої Азії [62, 16, 529-531, 547-548]. Фрагменти угаритського, еламського й агванського письма наведені на рис. 35.
Рис. 35. Зразки агванського, еламського і угаритського текстів [62, 16, 530; 37, 100]
Починаючи з кінця ІХ — початку VIII ст.
до н. е., згідно з ассиро-вавилонсь- кими джерелами, на території Мідії зустрічається вже значна кількість імен, які мають досить виразну іранську етимологію, що вказує на початок нової, іранської епохи. Ще і в наш час тати, талиші, гіляки (гели або кадусії, споріднені з албанцями) і мазандеранці говорять на діалектах, що є залишками давньоіранської мови, яка спочатку була мовою Східної Мідії. Ці діалекти відрізняються глибокою архаїчністю, причому в ряді випадків вони розходяться з перською і сходяться з мідійською й парфенською, а також з мовою Авести. Каспії й інші прикаспійські племена зберігали в цей час більш давні неіндоєвропейські діалекти, поширені в Західній Мідії. Це населення було близьким за мовою й етнічно до каситів та жителів Еламу, а також до населення Персиди, яка теж була заселена еламітами [37, 92-93].Таким чином, на території історичної області Мідія, що стала згодом основою виникнення держав Манни, Мідії та Персії, стикалися і взаємоасимілювалися представники сино-кавказької й ностратичної макросімей, зокрема північно- кавказької, дравідської та індоіранської груп. Для того щоб краще зрозуміти генезис наступних етнодержавних утворень цього історичного регіону, розглянемо як ілюстрацію деякі особливості культури носіїв колись значно поширених єнісейських мов, що у давнину тісно стикалися як із дравідами, так і з індоіран- цями.