Могутність і міфи Мікен
Перед катастрофою XV ст. до н. е., що поклала кінець розквітові мінойської цивілізації, населення Криту становило 250 тис. жителів [57, 7]. Ахейці, які прибули в цей час з материкової Греції (з Пелопоннесу), принесли сюди, як зазначалося, споріднену з класичною грецьку мову і традиції мікенської культури, яка багато в чому злившись з мінойською, залишила після себе свідчення цивілізації, відомої нині як крито-мікенська.
Мікени (від імені яких отримала назву мікенсь- ка культура) — це давнє місто в Аргаліді (південна Греція), великий центр егейської (крито-мікенської) культури. У III тис. до н. е. Мікени були поселенням, з 1900 р. до н. е. — містом, а з XVII ст. до н. е. — столицею однієї з держав ахейців. Розквіт Мікен припадає на 1400-1200 рр. до н. е. (тобто на період, наступний після захоплення Криту ахейцями). У 1200 р. до н. е. Мікени загинули від пожежі. Під час розкопок виявлено палац, усипальниці, циклопічні стіни, будинки ремісників та ін. [18, 728]. Іншими важливими центрами мікенської культури були Пілосі Ти- ринф, зруйновані згодом дорійцями. Мікенці (тобто греки-ахейці) перед самою навалою дорійців на їхні міста розграбували малоазійську Трою внаслідок багаторічної Троянської війни, описаної, зокрема, великим грецьким поетом Гомером.У Мікенах, Тиринфі та Пілосі розташовувалися розкішні палаци. У центрі такого палацу розміщувався прямокутний зал (мегарон), одна сторона якого була відкрита, а замість стіни стояв ряд колон, що підтримували дах. У залі зазвичай був трон і місце для вогнища. Зображені давніми художниками численні сцени боїв і полювання дають змогу судити про заняття мікенських царів [103, 287].
Відповідно до міфів Мікени належали роду Атридів, і тут містилася резиденція Агамемнона. Місто було оточене фортечною стіною завдовжки 900 м і завтовшки 6 м (вона складалася з кам’яних брил вагою до 12 тонн), яка обгороджувала територію понад 30 кв.
км. Біля міських воріт був великий некрополь із величезними купольними гробницями, серед яких виділялася так звана Скарбниця Атрея периметром 14,5 м і заввишки 13,2 м. Знамениті Левові ворота в Мікенах — один зі збережених зразків монументальної ахейської архітектури XIV-XIII ст. до н. е. (див. кольорову вклейку, рис. 40), що своїми культовими символами-левами нагадують прикраси міських воріт іншого давнього індоєвропейського міста — столиці Хетського царства Хатусас у Малій Азії [155, 49—51]. Можливо, це свідчення колись значно поширеного давнього культу, сприйнятого й ранніми індоєвропейцями (хетами й ахейцями).до н. е.) вже можна уявити етнічну ситуацію в материковій Греції та на острові Крит, найбільшому в архіпелазі. Основну територію майбутньої Еллади (назва Греції грецькою мовою) в ті часи населяли племена пелазгів, близькі фракійцям північного сходу Балкан, носії, як вважають сучасні дослідники, однієї з індоєвропейських мов. Переважну частину населення Криту становили мінойці, спорідненість яких із будь-яким іншим давнім народом встановити поки що не вдалося, але їхня мова явно неіндоєвропейського походження [178, I, 114] і належить, можливо, до однієї з груп іберійсько-кавказьких мов.
Виникнення на Криті перших держав припадає на початок II тис. до н. е. Серед міст-держав дуже рано виокремлюється Кнос, що став до початку XVII ст. до н. е. столицею всього острова. Надалі влада кноських царів поширилася на багато островів і прибережних областей по обидва береги Егейського моря. Критяни-мінойці колонізували острів Кіпр, встановили тісні зв’язки з Угаритом (у Сирії) та Єгиптом. Критський флот панував у Східному Середземномор’ї. Морські походи критяни здійснювали на острів Сицилія й у Південну Італію. Період процвітання мінойської цивілізації тривав до середини XV ст. до н. е., коли її сили зненацька підірвала вулканічна катастрофа, що спричинила вторгнення на Крит близько 1450 р. до н. е. численних прибульців з материка [178, I, 115].
Цими прибульцями були греки-ахейці, які ще раніше, очевидно, на зламі III—II тис.
до н. е., прибули з півночі на південь Балканського півострова, майже всюди асимілювавши або витіснивши місцеве пелазгійське населення. Від їхньої самоназви походить назва всієї країни на самому півдні Балкан — Ахайва (раніше Пелазгія). Інші, звичні для нас її найменування — Еллада (від слова «елліни» — назви одного з грецьких племен в області Фессалія) і Греція (прийняте в римлян) — з’явилися значно пізніше. Грецькі племена успадкували від своїх попередників, пелазгів, багато елементів матеріальної та духовної культури, зокрема й деякі культи. Проте незабаром важливішим для подальшого розвитку ахейського суспільства став вплив лідируючої на той час в Егеїді мінойської цивілізації. Формування досить міцних державних утворень у материковій Греції датується XVII ст. до н. е. Найсильнішим серед ахейських царств стає Мікенське царство, розташоване в Аргаліді (на північному сході Пелопоннесу). Становище мікенських династій ще більше зміцнилося після встановлення влади греків-ахейців на Криті й у його колишніх сферах впливу (Кікладські острови, західне узбережжя Малої Азії, Кіпр) [178, I, 115].Загальне соціально-економічне піднесення Ахейської (Мікенської) Греції та виникнення в ній надлишку населення стимулювали зовнішню експансію, насамперед у родючу Малу Азію, де грекам-ахейцям довелося зустрітися з міццю Хетської держави, верховну владу якої традиційно визнавала частина прибережних малоазійських царств. Але в XIII ст. до н. е., з ослабленням Хетської держави, різко підсилюється натиск ахейців на прибережні території північного заходу та заходу Малої Азії. Найбільшою акцією став похід союзного грецького війська під керівництвом володаря Мікен Агамемнона, сина Атрея, проти Трої — столиці невеликого, але стратегічно дуже важливого царства біля входу в Дарданелли. Після тривалої та завзятої облоги, частково описаної в «Іліаді» Гомера, місто було захоплене, розграбоване й зруйнуване (можливо, близько 1230-1260 рр. до н. е.). Проте Троянська війна стала останньою подією загаль- ноахейського масштабу, і внутрішнє ослаблення країни полегшило проникнення на її територію нових етнічних груп.
Головну роль тут відіграли північно- грецькі племена дорійців, які в культурному розвитку були значно нижчі за ахейців. Вони близько 1200 р. до н. е. зуміли зломити опір Мікенського, Пілось- кого й інших ахейських царств.Період в історії Еллади, що настав після падіння мікенської цивілізації внаслідок дорійського завоювання, одержав назву «темні віки» (XII — перша половина VIII ст. до н. е.). Він збігається з поширенням у Південно-Східній Європі індустрії заліза. Хоча багато досягнень попередніх культур було втрачено, повного розриву багатовікової традиції все-таки не відбулося: пелазгійське, мінойське й ахейське надбання відчутні в архітектурі, міфології, культовій обрядовості й загаль- ногрецькій мові («койне») [178, I, 116-117]. Це надбання і зумовило майбутній розквіт високої грецької цивілізації, яка на багато століть стала одним з основних чинників культурного розвитку Європи.