Мітраїстські громади та солярний монотеїзм

Основною масою мітраїстських громад спочатку були бідні плебеї, низький со­ціальний статус яких ставив мітраїзм у нерівне становище в боротьбі з іншими церквами. Культ Мітри забороняв до того ж участь жінок у своїх містеріях, як і давній маздеїзм, що звужувало соціальну базу їхніх прихильників.

Заході під грецькими, латинськими і навіть єгипетськими іменами. Наприклад, іранських шанувальників містерій, очевидно, довгий час розділяло в Римі супер­ництво із шанувальниками Ізіди, поки синкретизм, що запанував повсюдно, не визнав імена Мітри й Серапіса двома синонімічними найменуваннями Сонця, єди­ного Пана світу. Ваал, володар небес, був ототожнений з Ормаздом, який став Юпі­тером — Небом. В одному зі святилищ Мітри була виявлена колона з написом-по- святою Зевсу-Геліосу-Серапісу-Мітрі, названим «Бездоганним владикою світу». Союз Мітри з Анахітою, що намітився в Малій Азії, розглядався як еквівалентний зв’язок, який існував між великими місцевими божествами Аттісом і Кібелою (одне з погрудь Сабазія, наприклад, несе на собі зображення тавроктонного Мітри). Так, Велика Мати пішла по слідах Анахіти: у громаді її шанувальників були свої «Матері», як «Батьки» — у громаді Мітри, і присвячені називали один одного «се­страми», подібно до того, як вірні її спільники іменували один одного «братами». Символіка містерій сприйняла Велику Матір як Землю-годувальницю, запліднювану щороку Небом, у центрі якого розміщувалося Сонце [59, 228-240].

Загалом сонячна релігія з ІІІ ст. н. е. затьмарила собою містерії єгипет­ської Ізіди, каппадокійської Ма, анатолійської Кібели, іранської Анахіти-Венери. Поклоніння Сонцю — верховному правителю світобудови — цілком природно ви­пливає, на думку Ф. Кюмона, з усієї історії розвитку язичництва. Сонце, як цар, керує рухом усіх небесних тіл Сонячної системи, що неминуче вело до визнання Сонця верховним богом Всесвіту, «Серцем Космосу».

Коли цей язичницький монотеїзм хотів запанувати у Римі (бл. IV ст. н. е.), уже давно тривала боротьба між мітраїзмом та християнством. Поширення і тієї, й іншої релігій відбувалося приблизно з однаковою швидкістю, і до кінця II ст. обидві вже мали чимало прихильників. Обидві релігії на своїй початковій стадії навертали прозелітів, головним чином, з нижчих шарів суспільства. Боротьба між релігіями-суперницями ставала тим більш затятою, що вони мали досить подібний характер: їхні адепти однаково утворювали таємні товариства, члени яких називали один одного «братами», практиковані ними обряди також мали чимало подібного (віруючі очищали себе водним обмиванням, приймали причас­тя, освячували неділю, святкували Різдво 25 грудня та ін.); вони також проповіду­вали сувору мораль, заохочували помірність і цнотливість, а також самозречення й уміння панувати над собою. Уявлення мітраїстів та християн про світ і про при­значення людини також були схожими: і ті й інші визнавали існування небесного блаженства у вищих сферах і мук у населеному демонами пеклі, розміщеному в підземних глибинах; початок своїх традицій вони зводили до давніх одкровень, а початок історії — до потопу; вони вірили в безсмертя душі, в останній суд і у воскресіння померлих при кінцевій пожежі Всесвіту.

Кожна поразка Римської імперії була, природно, крахом і для «Неперемож­ного Сонця», оскільки підривала віру в його міць. Армія залишалася єдиною си­лою, яка підтримувала мітраїзм, і зведені нею на престол цезарі неминуче шукали опори в цьому різновиді геліолатрії. Саме під захистом «Непереможного Сонця» війська Ліцинія виступали проти першого християнського імператора Костянти­на, і перемога останнього зруйнувала надії шанувальників Сонця-Мітри. Спад­коємці Костянтина виявляли до них рішучу ворожість, що переросла у відкрите гоніння на мітраїзм. Однак проголошення імператором Юліана, який з дитин­ства потай поклонявся Геліосу, призвело до раптового перевороту — він відкинув християнство і знову проголосив мітраїзм офіційною релігією. Але незабаром Юліан-Відступник загинув у поході проти персів, і християнство, остаточно пе- ремігши, утвердилося в імперії. Храми мітраїстів були зруйновані і віддані вогню, а магія й астрономія зазнали державного гоніння. Мітраїстський культ був в ос­новному знищений до V ст. [59, 253-267].

Однак тим уявленням, які мітраїзм поширював в імперії впродовж понад трьох століть, не дано було зникнути разом з ним. Багато з його священних обрядів продовжували жити в ритуалі християнських свят і в народних звичаях, а також у астрології, яка збереглася до наших днів. Деякі зміни в одязі й позі головного персонажа мітраїзму перетворювали язичеську сцену на біблійний сюжет: Мітра, що стріляє з лука у скелю, зробився Мойсеем, який змусив забити джерело зі скелі Хорив; Сонце, що підносить свого союзника Мітру над Океаном, послужило про­образом для вираження сцени піднесення Ілії на вогненній колісниці; тип тавро- ктонного бога зберігався в зображеннях Самсона, який розриває пащу леву, та ін. З мітраїстськими містеріями було пов’язане і маніхейство, оскільки і той, й інший культ склалися на Сході зі змішання давньої вавилонської міфології з перським дуалізмом і обидва вони згодом увібрали в себе елементи еллінізму [59, 268-290].