Містична антропологія
Про високу цивілізацію в глибинах Центральної Азії збереглося безліч легенд, одну з яких наводить Рене Генон у своїй праці «Цар світу». Відповідно до цієї легенди 30-40 тис. років тому (тобто приблизно в часи появи на Близькому Сході і в Європі прямих предків сучасних людей — кроманьйонців) у нинішній пустелі Гобі припинила своє існування внаслідок масштабної катастрофи висока цивілізація.
Рештки її носіїв перебралися в гімалайські печери, де поділилися на дві протилежні групи — правої і лівої руки: перші створили свій центр Агарті (приховане місце добра і світла), відмовившись від будь-якого втручання в земні справи; другі заснували Шамбалу (відповідно до цієї версії — центр насильства і могутності), що й нав’язує свою волю Землі та народам, які її населяють (до речі, відоме послання тибетських махатм радянському урядові 20-х років, яке цілком схвалює діяльність більшовиків-атеїстів, отримане М. Реріхом нібито безпосередньо в Шамбалі) [120, 227, 241].Проте високогір’я Центральної Азії не були, відповідно до містичної традиції, первісною батьківщиною людства, а, ймовірно, лише черговим центром антропогенезу. Так, австрійський представник теософії XIX ст. Р. Штейнер вважав, слідом за О. Блаватською, що так звана перша корінна раса була потомством «місячних предків», які початкову фазу своєї еволюції проходили на Місяці. З цієї раси шляхом брунькування і поділу утворилася друга раса, де почалася тілесна побудова за рахунок «ущільнення» первісного ефіру. На початку виникнення третьої раси на Землю спустилися «сини Мудрості», які «одухотворили» частину представників другої раси; вони були жителями Венери (згідно з цими уявленнями, Венера в еволюційному розвитку випереджає Землю на один щабель, а «владика Венери» є «духом-охоронцем» Землі). Третя раса, спочатку гермафродитна, близько 18 млн років тому поділилася на дві статі і стала смертною. «Неодухотво- рені» «синами Мудрості» (чи «синами Вогню») представники цієї раси злучалися з тваринами і породили чудовиська, а частина «одухотворених» стала основою лемурійців на величезному материку індо-тихоокеанського регіону (від Гімалаїв до островів Мадагаскару і Пасхи, з нинішньою Австралією включно) [120, 222-224].
Нащадками легендарних лемурійців, як уже зазначалося, стали сучасні екваторіальні, насамперед австралоїдні етноси, які значно зменшилися за своїми розмірами (вважається, що перші лемурійці сягали 18 м зросту, а останні з них — 6 м). Від останніх представників лемурійців походять «червоно-коричневі» «атланти», які з’явилися близько 4-5 млн років тому і в свій «класичний» період були вже триметрового зросту. Від них нібито ведуть свій родовід американські індіанці, а також інші монголоїдні народи (з китайцями включно) і частина етносів семіто-хамітської сім’ї: єгиптяни, стародавні євреї і кабіли Північної Африки, аккадці (останні вважаються також предками фінікійців) [120, 224].
Відповідно до цієї версії жерці-вожді Атлантиди перед загибеллю у водах Атлантики заснували в Єгипті свою династію, яка згодом була перенесена в Центральну Америку, що й пояснює наявність схожих цивілізацій по обидва боки Атлантичного океану — мезоамериканських індіанців і єгиптян, які ведуть нібито свій рід від атлантів. Від одного з останніх їхніх підрозділів походить і нинішня п’ята корінна раса, що має, як і попередні, сім субрас (проте в наш час з’явилися лише перші п’ять: перша осіла в Індії; друга підраса — це халдеї, ассирійці, араби; третя — іранці; четверта, кельтська — стародавні греки і римляни, а також іспанці, французи та ін.; п’ята, тевтонська субраса об’єднує балто-слов’яно-германські народи [120, 225].