Таємниці Місяця
Зважаючи на збережені релігійно-міфологічні перекази багатьох народів світу, якась раса велетнів передувала безпосередньому виникненню сучасного людства. До того ж різні представники цих поколінь велетнів (до яких належав і біблійний «першопредок» Адам) могли якийсь час жити на «допотопній» землі одночасно, втілюючи собою і «синів Божих», і велетнів (нефелим), і гібборимів.
Обґрунтування гігантських розмірів міфічних поколінь деякі перекази (наприклад, давньогрецький міф про «праселенітів», тобто буквально «домісячників») вбачають у відсутності за старих часів Місяця і, відповідно, в зовсім інших умовах земного життя. У зв’язку з цим уже в наш час висловлюються припущення про «приєднання» Місяця до Землі на більш пізніх етапах її розвитку (вважається, зокрема, що Місяць «прибув» з глибин Космосу і є нібито ядром загиблої планети Фаетон давньогрецьких переказів, або Нібіру — шумеро-аккадських). Саме із впливом на Землю Місяця часто пов’язують і мотиви Всесвітнього потопу, що поклав кінець усім колишнім поколінням велетнів. Називається навіть точна дата цієї події. Наприклад, французький сходознавець Е. Дорм припускав, що біблійний потоп відбувся 3300 р. до н. е., про що свідчать його археологічні знахідки на території Месопотамії [101, 50-51]. Якщо слідом за Йосипом Флавієм припустити, що від створення світу до потопу, описаного в Біблії, минуло 2262 р., то названий Дормом час цієї катастрофи справді приблизно відповідає періоду від створення світу до настання нашої ери, тобто 5,5 тис. років.Про роль Місяця в історії людства збереглося безліч переказів і космогонічних міфів, що відбилося в різних містичних течіях. Наприклад, німецький інженер ХІХ ст. Г. Горбігер був переконаний, що Місяць з часом упаде на Землю, оскільки його орбіта поступово звужується. Внаслідок цього сила тяжіння Місяця зростає, що, з одного боку, сповільнює швидкість обертання Землі навколо своєї осі (тобто веде до її «зупинки»), а з другого — призводить до затоплення величезних ділянок суходолу.
При цьому живі істоти, «звільняючись» від своєї ваги, збільшуються у зрості й під впливом посилення космічного випромінювання зазнають мутацій, сприяючи в такий спосіб появі нових рас людей, людей-гігантів. При падінні Місяця на Землю більша частина людства, природно, гине, і лише після кількох тисячоліть «безмісячного» існування з’являються нові цивілізації — спадкоємиці гігантів. Згідно з цими уявленнями наш Місяць є вже четвертим супутником Землі (до цього три місяці падали на Землю), і відомі нам геологічні епохи пояснюються чергуванням місяців (існує також версія, що наш Місяць є не четвертим, а п’ятим супутником Землі). Наприкінці кожної геологічної епохи починається етап гігантизму, а з появою «нового» Місяця велетні починають вироджуватися, перетворюючись згодом на чудовиськ. Наші предки, за Горбіге- ром, сформувалися на час захоплення Землею «третього місяця» (близько 12 тис. років тому), а вцілілі від попередньої катастрофи гіганти стали їхніми першими керівниками і вчителями [120, 247-248].В історії «допотопних» поколінь цікавим для нас є практично повсюдно засвідчений факт певного «зламного моменту», що завершив золотий вік і почав зовсім іншу міфологічну історію*.
Це — боротьба двох легендарних поколінь, старшого і молодшого, наслідок якої перевернув увесь попередній світ з ніг на голову. Саме цьому періоду, очевидно, присвячувалися особливі свята — кронії у Стародавній Греції і сатурналії в Давньому Римі (на честь Кроноса (Сатурна) — «під час яких господарі і слуги мінялися своїми обов’язками, і запановували невтримні карнавальні веселощі» [90, ІІ, 15]. Мабуть, із цим самим міфічним часом пов’язане й завершення формування образу Світового дерева з його основним сюжетом боротьби уранічного і хтонічного начал, остаточного відокремлення хаотичного від космічного.
Поділ колись єдиного легендарного людства на дві основні гілки (наприклад, каїнітів і сифітів) нині підтверджується, як ми бачили, антропологічними дослідженнями, за яких вирізняють відмінних одне від одного неандертальців і їхніх наступників кроманьйонців, кроманьйонців і їхніх наступників середземноморців, середземноморців і їхніх наступників індоєвропейців.
Отже, в основі численних сучасних європеоїдних рас і народів лежала, очевидно, первинна відмінність двох антропологічних типів, що відбилося й у багатьох релігійно-міфологічних системах. Ці людські різновиди у процесі свого змішування породили третій різновид, а всі разом дали вже численне й різноманітне расово-етнічне потомство. Три первинні групи європеоїдів (нащадки Сима, Хама і Яфета) також зафіксовані Біблією; від них, можливо, беруть свій початок сучасні афразійські (семіто-хамітські) та індоєвропейські народи. До того ж менш численна третя мовна група європеоїдних народів — іберійсько-кавказька — може виявитись, якщо дотримуватися біблійної традиції, «уламком» «допотопних» цивілізацій, що передав їхні досягнення своїм «змінникам». Саме впливу середземноморців (іберійців) і давньокавказьких етносів завдячують, очевидно, найбільш ранні цивілізації Месопотамії, Передньої Азії, островів і узбережжя Середземного моря.Сучасні лінгвістичні дослідження загалом підтверджують і біблійний переказ про існування колись єдиної прамови, що розпалася потім на багато мов нинішніх народів світу. При цьому мови сучасних європеоїдних народів належать до двох величезних макросімей — сино-кавказької і ностратичної, перша з яких сформувалася в Центральній Азії, охоплюючи внутрішньоматерикову Азію, у межах Китаю і Монголії, а інша — у Західній (або Передній) Азії, охоплюючи півострів Мала Азія, Вірменське і велику частину Іранського нагір’я, Аравійський півострів, Месопотамську низовину й області, що прилягають зі сходу до Середземного моря (враховуючи острів Кіпр). І в тій, і в іншій частинах Азії переважають гори і плоскогір’я, що могли, скажімо, служити природним притулком для первісних угруповань в умовах значного зростання рівня Світового океану. Ці дві частини Азії практично змикаються одна з одною, що, можливо, пояснює наявність ще давнішої палеоєвразійської мовної спільності, яка розпалася згодом на сино-кавказьку і ностратичну макросім’ї. Носії цих архаїчних мов могли потрапити на високогір’я Центральної і Західної Азії з ін- дотихоокеанського регіону, якщо припустити, слідом за дравідськими, океаній- ськими, шумерськими, мезоамериканськими, давньоєгипетськими та іншими стародавніми переказами, існування тут у незапам’ятні часи спільної прабатьківщини людства. Не виключено (дотримуючись напряму міфологічної традиції, підтверджуваної і деякими сучасними археологічними даними про принципову культурну відмінність «центральноазійського» і «західноазійського» регіонів), що одна з цих макросімей рухалася не з півдня, а з півночі (з області легендарної Гіпербореї) під натиском наступу зледеніння (тобто назустріч одна одній). Тому можна констатувати, що в доісторичні часи відбувся поділ пралюдства на два осередки — північний і південний, які розвивалися ізольовано один від одного впродовж багатьох тисячоліть.
ОГЛЯД ДЕЯКИХ АНОМАЛЬНИХ СВІДЧЕНЬ ПРО ІСНУВАННЯ ЛЮДИНИ У ГЛИБОКУ ДАВНИНУ (ЗА М.КРЕМО І Р.ТОМПСОНОМ)