Миша: тотем небесно-земного походження
^Іадзвичайно поширені уявлення про Мишу як хтонічну тварину і про її зв’язок із грозовицею (громом). У міфах різних народів Миші нерідко є дітьми Неба (зазвичай громовержця) і Землі [90, ІІ, 190].
У народів давнього Середземномор’я (Єгипет, Палестина, Греція) загальноприйняті й уявлення про походження Миші з землі. Відомі також мотиви падіння Миші з неба на землю під час грому й ураження Миші блискавкою (в середньовіччя існували уявлення про зародження Миші від грозови- ці). Є також численні згадки про ворожильні та пророцькі функції Миші в міфології греків, римлян, народів Стародавньої Месопотамії. У Греції, наприклад, був поширений, починаючи ще з гомерівської епохи, культ Аполлона Смінфейського (тобто «мишачого»), атрибутом, символом і священною твариною якого була Миша (можливо, він і сам спочатку уявлявся Мишею). Багато міфологічних уявлень про мишей подібні до уявлень про муз у грецькій міфології, генетично пов’язаних з Аполлоном або Діонісом. Миші співвідносяться з вогнем, водою, Світовим деревом.Ядро «мишачої» міфології в різних традиціях обростало і специфічнішими локальними мотивами (у Стародавній Індії, наприклад, миші пов’язувалися з Ганешею — сином Рудри, якого типологічно можна зіставити з Аполлоном і Асклепієм). У деяких традиціях Миша бере участь у космогонічних міфах або є культурним героєм. Міфологічні значення образу Миші поєднуються з її роллю в народній медицині, ритуалах, магії: відповідно до старозаповітної традиції філістимляни приносили в жертву фігурки золотих мишей для збереження країни від чуми; у єгипетській «Книзі мертвих» є богиня з мишачою головою, що уособлює пекло і смерть; теракотові фігурки мишей знайдені в розкопках акрополя на Пелопоннесі; у Чатал-Хююку в могилі жриці (близько VI тис. до н. е.) серед предметів, що символізують підземний світ і смерть, знайдені численні поховання мишей.
Проте у європейському середньовічному мистецтві Миша часто є уособленням сатани [90, ІІ, 190].* * *
Символізм Миші багато в чому подібний до образу Ведмедя, який, у свою чергу, іноді ототожнюється з Мамонтом, який уособлюється з Крокодилом, а останній — з Мишею. І Миша, і Ведмідь мають як би «подвійне», «небесно-земне» походження, але в більш пізніх традиціях пов’язуються, як правило, тільки з «нижнім світом», царством мертвих і пеклом. До того ж Миша є священною твариною Аполлона (переважно солярного божества), а Ведмідь — Артеміди, божества переважно лунарної природи, що начебто має свідчити про їхню протилежну сутність. Проте відомо: в більш ранній період лунарним богом був Аполлон (звідси його часте ототожнення з Діонісом), а Артеміда була божеством Сонця. Крім того, Аполлон є батьком досить хтонічного божества Асклепія, якого можна порівняти із сином Енкі Асаллухі (Енкі, як ми пам’ятаємо, також іноді ототожнювався з Діонісом). Такі «взаємопереходи» лунарних і солярних божеств можуть пояснюватися тим, що Сонце, за уявленнями давніх, було божеством «подвійної» природи: світлоносним і яскравим господарем неба — вдень і одним з мешканців нижнього, хтонічного світу — вночі. Тому божества, типологічно близькі образам Асаллухі, Асклепія, ранньої Артеміди, ототожнювалися, радше, саме з цією темною «хтонічною» стороною життя Сонця й з огляду на це могли зіставлятися певною мірою з божествами лунарної природи, що уособлювали Місяць як «нічне сонце».