Мерое.
Державність Мерое до нашого часу залишається однією з найменш вивчених у сучасній науці. Процеси формування інститутів держави у цьому регіоні проходили за активного впливу північного сусіда, Єгипту, який оволодів значною частиною цього регіону, що наклало відбиток на характер державності Мерое.
Уперше завоювання північної частини цієї території відбулося за Середнього царства, близько 2000—1700 рр. до н. е. У цей час поблизу Другого порогу зводять систему прикордонних укріплень (Рис.22). Відхід єгиптян пов’язують з необхідністю організації відсічі гіксосам. Бл. 1580—1100 рр. до н. е., за Нового царства, розпочинається новий етап територіальних захоплень цих земель військами фараонів, причому значно масштабніший. Єгиптяни, піднімаючись уверх за течією Нілу аж до Четвертого порогу, будують тут міста і храми, встановлюють власну адміністрацію. Разом із військовими і чиновниками з Єгипту сюди прибували й жерці, які організовували відправи релігійних культів за єгипетським зразком.
Рис.22. Орієнтовна локалізація Кушу (Мерое)1
Мерое було відоме мешканцям античного світу задовго до Геродота і Діодора. Дослідники вказують на низку специфічних рис державних процесів, які мали місце в Мерое2. У стародавній Ефіопії релігійна сфера виступала інструментом
формування державності. Спадкоємець престолу носив титул жерця одного з найважливіших богів Мерое. Жерці могли у разі незадоволення діяльністю царя послати йому вісника смерті з наказом померти. Цей звичай було змінено вже за правління Ергамена (Аракакамані), який разом із вояками захопив храм та винищив жерців. Діодор Сицилійський повідомляє про ефіопський звичай, згідно з яким жерці обирали правителя зі свого середовища1.
Землі на південь від Єгипту здавна привертали увагу фараонів.
Так, Тутмес ІІІ у написі на стелі, встановленій у Нубії, пише: „нубійці — піддані моєї величності”7. За староєгипетським літописом, в один з років правління засновника IV династії Снофру було забрано у полон 5 тис. ефіопів. За VI династії правитель прикордонної південноєгипетської області Хірхуф (Хуф-Хафра), згідно з написом на гробниці, доставив у столицю з Ефіопії „велику кількість полонених”. Зображення двох ефіопів, хоча й з єгипетськими іменами, можна побачити у гробниці сановника V династії Нісутнефера (Інсі-Нафи). У Новому царстві термін „ефіоп” щодо слуги був ідентичний терміну „ефіопський раб”7.Територію на південь від Єгипту часто називали „Ефіопією”, або „Нільською Ефіопією”, або „країною Куш”. Особливу увагу приділяли цьому регіону за часів Нового царства, коли звідси до Єгипту вивозили природні багатства регіону[216] [217] [218] [219]. Єгипетські намісники в Нубії споруджували храми єгипетських богів. Написи засвідчують участь „царських синів Куша” у святкуваннях на нільських островах Шехель, Біге тощо. Центральний елементом розповсюджуваної „царствами” в Нубії релігії був культ обожнюваного фараона[220] [221]. Аналіз наявних джерел про пошанування Амона в мероїтську добу дозволяє стверджувати, що Амон уважався державним богом Кушу. Велика кількість локальних іпостасей дає змогу припускати, що кожне значне поселення країни мало свій храм, де вшановувалася місцева іпостась Амона. Однак державним богом Кушу був саме Амон Напатський, як божество, що впливало на обрання і визначення напрямів діяльності царя. Зауважимо, що джерела досить нерівномірно висвітлюють релігійну політику держави щодо окремих культів за окремими етапами. За правління Піанхи, Хорсітефа, Настасена мова йдеться переважно за Амона Напатського, написи інших царів (передусім Тахарки) вказують на Амона Гемпатона. Однак попри ці особливості у визначенні статусу правителя вирішальним майже завжди було рішення Амона Напатського. Між Амоном Напатським та двома іншими формами Амона склалася певна ієрархія. Два останніх божества, займаючи важливу роль у державному культі, у загальнодержавному масштабі функціонально транслювали та підтверджували волю Амона Напатського. Одночасно в Гемпатоні та Пнубсі розміщувалися важливі релігійно-ідеологічні центри, де були зосереджені впливові жрецькі угруповання. Саме тому візит до них і підтвердження обрання у Напаті вважалися обов’язковими і, відповідно, супроводжувалися щедрими дарунками храмам1. Панування північного сусіди спричиняє єгипетизацію місцевої еліти. Близько 750 р. до н. е. виникає суданська держава з центром у Напаті, яку вважають попередником Мерое. З кінця VIII ст. до н. е. ситуація змінюється і зміцніла Напатсько- Мероетська держава кидає виклик Єгипту. Син нубійського вождя Піанхі захопив Фіви, а пізніше і майже неприступний Мемфіс. При цьому він не став грабувати захоплені міста і навіть приніс багаті пожертви мемфіському храму Птаха. Піанхі проголосив себе фараоном, започаткувавши XXV, Кушитську, династію Єгипту[222] [223]. За Піанхі завоювання Єгипту було завершено. Політику Піанхі продовжили його наступники, найвидатнішим з яких уважають Тахарку, що правили до 654 р. до н. е., коли, унаслідок ассирійських походів у долину Нілу, останній кушитський правитель Єгипту, Танветамані, повернувся на Батьківщину. Дискусійним залишається час перенесення столиці Кушу у Мерое. Більшість ранніх зарубіжних дослідників схилялися до дати 308 р. до н. е. Археолог П. Шинні, спираючись на матеріали більш ранніх поховань, уважає, що цей час, і відповідно мероетська доба починається ще до 430 р. до н. е.1. Анали царя Напати Настасени (роки його правління B. Хінц датує 335—315 рр. до н. е., радянські дослідники як крайню розглядали дату 310 р. до н. е.[224] [225]) — це один з останніх єгипетськомовних текстів, знайдених у Куші. Він дає можливість відтворити атмосферу релігійної політики правителів регіону. Тут Настасена виступає як улюблений син Амона Напатського, якому божественний батько передав владу над Та-Сеті (північна частина країни) та Алоа (південь), „обидва береги річки” Нілу та „чотири сторони світу”, а також „син Ра”. Процедура вступу на престол відбувалася у золотому храмі Амона в Напаті. Настасен виконав ритуальний танок перед Ра. Далі ритуальні обряди вступу на престол проходили в храмах Амона у Пергематоні, Пернебесі[226]. Висновки. Релігійна політика давнього Єгипту слугувала як чинником об’єднання Верхнього і Нижнього Єгипту, так й інструментом зміцнення та сакралізації влади інституту фараона в державі. Держава забезпечувала ефективний контроль над діяльністю храмів та культів на всій території Єгипту та надавала відповідні фінансові кошти для утримання храмів і жрецтва. Релігія та храми виконували важливу соціокомунікативну та інтегративну функцію у державі, забезпечуючи поширення державницьких міфологем та культу фараона як живого бога. Відповідно будь-які виступи проти держави розглядалися як гріховна дія, що в конкретно- історичних умовах Стародавнього Сходу унеможливлювало для єгиптянина продовження життя у потойбічному світі й істотно звужувало соціогуманірну базу соціальних заворушень і повстань. Релігійна політика Мерое деякі наріжні засади та механізми їхньої реалізації запозичила у свого північного сусіди. Єгипетські намісники в Нубії споруджували храми єгипетських богів. Не випадково, що державного статусу набув саме Амон Напатський — єгипетське божество, адаптоване до соціокультурних та історичних особливостей регіону. Список рекомендованої літератури 1. Анналы царя Куша Настасена // Хрестоматия по истории Древнего Востока. — Ч. І. — С. 137—141. 2. Гимн Богу Атону // Поэзия и проза Древнего Востока [Общ. ред. и вступ. ст. И. Брагинского]. — М.: Худ. лит., 1973. - С. 68-70. 3. Демидчик А. Е. „Дал я дорогу своим ногам...“ („рассказ Синухе“ — древнейшие воспоминания эмигранта) // Чужое: опыт преодоления. Очерки из истории культуры Средиземноморья: Сб. 4. Кормышева Э. И. Религия Куша / Э. И. Кормышева. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1984. — 264 с. 5. Монтэ П. Египет Рамзесов / П. Монтэ. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1989. — 376 с. 6. Перепелкин Ю. Я. Хозяйство староегипетских вельмож / Ю. Я. Перепелкин. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1988. — 300 с. 7. Рассказ Синухэ // Поэзия и проза Древнего Востока [Общ. ред. и вступ. ст. И. Брагинского]. — М.: Худ. лит., 1973. — С. 38—50. 8. Рубинштейн Р. И. Египетская мифология / Р И. Рубинштейн // Мифы народов Мира: Энциклопедия [Гл. ред. С. А. Токарев]. — [2 изд.]. — Т.1. — М.: СЭ, 1987. — С. 420—427. 9. Шинни П. Нубийцы. Могущественная цивилизация древней Африки [Пер. с англ. В. Д. Кайдалова] / П. Шинни. — М.: ЗАО Центрполиграф, 2004. — 205 с. 10. Bunson, M. R. Encyclopedia of Ancient Egypt [Text design by J. Toro. Cover design by C. Rincon, Maps and genealogies by D. Williams, S. Ainslie, and P. Meschino] / M. R. Bunson. — [Rev. ed.]. — New York: Facts On File, Inc., 2002. — 462 p. Питання для самоконтролю 1. Обґрунтуйте сакральний характер влади фараона у Стародавньому Єгипті. 2. Визначте основні риси розвитку взаємин релігії та держави у Єгипті. 3. З’ясуйте роль жрецтва у функціонування державної влади давнього Єгипту. 4. Прокоментуйте зображення на останньому малюнкові. 5. Схарактеризуйте особливості релігійної сфери Мерое. 6. Назвіть державного бога Кушу. Теми рефератів 1. Утвердження священного характеру царської влади Єгипту. 2. Жрецтво Єгипту як інструмент державності. Теми контрольних (курсових) робіт 1. Формування системи взаємин держави і храмів у Єгипті. 2. Релігія як чинник формування державної ідеології Єгипту. 3. Роль релігії в гуманітарній інтеграції приєднаних Єгиптом територій.