Межиріччя.
Становлення державності давнього Межиріччя нерозривно пов’язано з релігією та культами. Вже у першій половині 3 тис. до н. е. в Шумері існувало кілька політичних центрів, правителі яких носили титул енсі жрецького походження, який свідчив, що спочатку представник державної влади був главою місцевого жрецтва1.
Ідеологія стародавньої Месопотамії була релігійною. Еанатум став першим правителем Лагашу, який проголосив себе сином Бога. Цю традицію подовжує його брат і наступник Енанатум І. Його син і наступник Енметена назвав себе „рідним сином Богині Гатумдуг”[143] [144]. Так, Саргон, зайнявши Ніппур на 6—7 році свого правління, вжив дій щодо культу Енліля і відновлення зруйнованого Кіша. Крім традиційного титулу „цар Аккаде” він приймає і титул північного гегемону „цар множин” (шар кішшатім — сучасний переклад „лугаль Кіші”). Попри початковий опір, поступово ставлення жрецтва до Саргона змінюється і воно все більше інтегрується в управлінську діяльність правителя. Водночас, храмова писемна традиція відзначає певну погорду правителя щодо Енліля та інших богів[145]. При Саргоні формується міф про особливе благовоління богів до нього. Волею долі він рятує життя і за підтримки богів здійснює карколомну кар’єру:Я, Саргон, могутній цар Аккаду,
Мати моя — жриця, батька я не знав,
Брат мого батька у горах мешкає,
Град мій — Асупірану, що лежить на березі Євфрату. Понесла мене мати моя, народила таємно, У тростиновий ящик поклала, вхід мій смолою закрила, Кинула у річку, що мене не затопила. Понесла мене річка до Акки, водолія.
Аккі, водолій, багром мене підняв, Аккі, водолій, мене садівником зробив.
Коли я був садівником — Іштар мене полюбила,
І п'ятдесят років я був на царстві1.
Доводячи цим своє право на престол, він, імовірно, має на увазі підтримку жерців цієї богині при приході до влади та її утриманні.
Син Саргона, Рімуш, вступивши на престол близько 2260 р. до н. е., спеціальним написом увічнив свій дарунок храму Енліля у Ніппурі (15 кг золота, 1.800 кг міді з еламської здобичі, 6 рабів та рабинь)[146] [147]. Нарам-Суен (2236— 2200 рр. до н. е.) почав запроваджувати свій офіційний культ[148]. Його зображують на рельєфах у головному уборі, прикрашеному рогами, як божественними символами[149]. Щоб зміцнити свої позиції Нарам-Суен на ключові посади у храмах та храмових господарствах почав призначати своїх родичів та представників з найближчого оточення. Одна з його дочок стала головною жрицею в Урі, дві дочки — жрицями у Марі, онука — жрицею-плакальницею в Урі. Всі жерці та намісники (шагани) ще з часу Саргону мали „щомісячно поставляти жертовні подарунки”, фактично певний податок. За час правління Нарам-Суена припадає зміцнення союзу царської влади і жрецтва. Цар та його діти, місцеві правителі, будували храми, зокрема в Ніппурі, верховний жрець Енліля називає себе „рабом” Нарам-Суена як будь-який інший чиновник царської адміністрації. Жерцям надавалися різноманітні блага у державі. Так, у лагашському храмі Бога Нін-Нгірсу місцевий верховний жрець розпоряджався царською землею, здаючи її великими ділянками з долі врожаю, виділяли її громадський землевпорядник та царський писар1. Наступним кроком Нарам-Суена стало приєднання до своєї титулатури титула „Бог Аккаду”, при цьому у всіх написах перед своїм ім’ям він починає ставити знак божества. Замість звичної формули „Нарам-Суен, цар Аккаду-Шуілішу, суддя, твій раб” починають писати „Бог Аккада-Урда, писар, твій раб”, або „Бог Нарам- Суен могутній, Бог Аккада, цар чотирьох країн Світу — Лугальушумгаль, писар, енсі Лагаша”. У повну титулатуру почали включатися титули „цар (чи Бог) Аккада, енсі Бога Аби” і жрецькі звання, пов’язані з культом верховних божеств Анума, Елліля і Хайа (шумерських Ана, Енліля, Енкі) та аккадських богинь ’Астар (пізніше Іштар) та Ануніт. Однак, створюючи власний культ, Нарам-Суен наразився на рішучу протидію жрецтва, передусім центрального храму Енліля у Ніппурі. Ніппурська шумерська історико-дидактична поема звинувачує його навіть у зруйнуванні та знеславленні храму Енліля. Це стало реакцією на жорстку позицію правителів Аккадської династії. Кризу було розв’язано, хоча певна напруженість у стосунках продовжувала зберігатися. Наступному правителю, сину Нарам-Суена Шаркалішаррі вдалося відновити владу династії у кордонах Нижньої Месопотамії Він веде храмове будівництво у Ніппурі (у храмі Енліля), йому належить, ймовірно, спорудження храмів аккадських божеств Ануніт та Аби у Вавилоні. При цьому продовжує зберігатися система царсько-храмових господарств[150] [151].У суспільних процесах Нижньої Месопотамії вже у 3 тис. до н. е. жрецтво відігравало провідну роль, не менш значною була діяльність слуг і рабів храмових господарств та їхніх родин. Міцні політичні та економічні позиції жрецтва змушували правителів зважати на їхню позицією при прийнятті управлінських рішень. У Верхній Месопотамії, через природні умови, потреба в єдиній іригаційній системі, а відповідно і жрецтві, як колективному організаторі землеробства, була нижчою. Володіння храмів були менші за територією, а влада місцевих правителів тривалий час обмежувалася міським чи окружними самоврядуванням1. Храм володів значною частиною земель громади і широкомасштабно вів власне господарство. Відповідно до джерел, датованих XXIV ст. до н. е., землі храму обробляли „робітничі загони”, які складалися переважно з розорених землеробів та ремісників. Селяни, які були позбавлені власної землі, не допускалися на народні збори і вважалися „людьми храму”. Ці робітничі загони (ерен) отримували від храму биків, плуги, посівне зерно, а всю зібрану продукцію здавали до храмових амбарів. Платнею за працю були хлібні пайки, а іноді навіть отримували дрібні земельні ділянки. Храм утримував працюючих на нього ремісників, торгівців, рибалок.
Продукція, вироблена у храмах, становила продовольчий ресурс громади і йшла на утримання її адміністративного апарату (як храму, так і суто громади), бенкети та жертвопринесення. Наступним кроком у розвитку управлінських функцій храму стало винайдення писемності. Вона стала останнім компонентом, який завершив формування характерних особливостей шумерських міст — держав. Писемність уможливила розростання державного апарату, посилення функцій контролю та обліку, що швидко позначилося на ефективності храмових господарств2.У царствах Шумеру і Аккаду храми знаходилися на утриманні царського господарства, а влада повсюдно вела активне храмобудівництво. Ур-Наму спорудив в Урі триярусний зіккурат з храмом зверху. Будь-які дії царської влади мали сприйматися як визначені божественним провидінням, а сам цар розглядався як заступник громади перед Богом. При III династії Ура було упорядковано загальношумерський пантеон на чолі з ніппурським Енлілем, поряд з яким стояли Бог неба Ан, Бог підземних вод і мудрості Енкі, ще 7—9 богів, які склали небесну раду, серед них:, Бог Сонця Уту, Бог Місяця Нанна, чи Зуен, Богиня Ранкової Зорі Інана, Бог Підземного світу Не-Уну- Галь. Кожне місто мало свого Бога — покровителя з дружиною і сином (зокрема, у Ніппурі Енліль з дружиною Нінліль і сином Нінуртою). На початку царських часів було створено вчення про божественну, єдину і вічну „царськість” (нам-лугала), яка
1 История древнего Востока... — Ч. 1. — С. 240—241.
2 Нефедов С. А. Факторный анализ исторического процесса. История Востока. — С. 63—64.
виникла і передавалася від одного царя до іншого, безперервно, зі століття у століття. Це взято за основу „Царського списку”, у першій редакції складеного при Ур-Намму. Збереглися культові гімни на честь царів Ура, дійшли до нас вісімнадцять гімнів, складених на честь Шу-Суена (Шу-Сіна), культова поема, яка описувала відхід Ур-Намму в загробний світ. Заступництво та представництво царем громади перед богами знаходить вияв у обряді „священного шлюбу” царя і урукської Богині Інани, яка, швидше за все, була представлена жрицею нін-дінгір\ Свої реформи Уруінімгіна (2318—2312 рр.
До н. е.) видав за договір з головним Богом Лагаша Нінгірсу, а себе за виконавця його волі. Водночас він покращив забезпечення храмових працівників та відновив незалежність храмового господарства від царської адміністрації, зменшивши платню за здійснення релігійних обрядів[152] [153].Спочатку храмові господарства Вавилонії виникали на землі, виділеній для організації культової служби. Необхідні роботи виконували рядові общинники. Номінально ця земля уважалася власністю головного бога даної місцевості. Поступово храми стали власниками величезних маєтків. Про шумерське храмове господарство дає уявлення документація архіву храму Богині Баби, який функціонував у другій половині XXIV ст. до н. е. у місті — державі Лагаші. Цим господарством управляла дружина енсі Лагаша, яка виконувала обов’язки жриці храму Богині Баби [154].
З метою ідеологічного об’єднання розрізнених міст — держав Межиріччя у Вавилонську державу у додатку до законів, виданих за наказом Хаммурапі, було сказано, що верховні Боги Ан і Енліль (Ану і Елліль аккадців) назавжди передають владу над Світом місцевому вавилонському Богові Мардукові. Цей Бог очолив нижньомесопотамський пантеон з титулом „Бел” (Пан, Повелитель)[155]. При перерахуванні громад Вавилонії у Законах Хаммурапі спочатку йдуть Ніппур і Ереду, давні культові центри Межиріччя1. У стародавніх месопотамських державних утвореннях Бог розглядався як вище джерело влади. До нас дійшов повний ритуал чотирьох з одиннадцяти днів новорічного свята акіту чи загмук, який проводили у головному храмі Мардука у Вавилоні Е-Сагілі. Серед цих дій — обряд символічного приниження царя перед Богом, як творцем цієї влади. Перед входом у храм верховний жрець забирав у царя всі його регалії, і правитель поставав перед Богом Мардуком босий, в одній лише туніці, а верховний жрець бив його по обличчю до сліз, що мало гарантувати щедрі дощі у наступному році. Потім цар мав запевнити Бога і жерця у відсутності гріховних дій у минулому році, турботливому ставленні до своїх обов’язків як царя щодо священного міста Вавилону, храму, ненанесенні образ вільним громадянам з привілеями кідінну.
Цей обряд сягає глибокої давнини — вбивства старого вождя, не здатного забезпечити плідних врожаїв племені. Водночас офіційна релігія стародавнього Вавилона носила яскравий монархічно-державний, а не громадовий характер. Ніппурські культи Елліля і його сина Нінурти, який став спеціальним воєнним Богом, мали особливо офіційний характер, більш за все підтримувалися касситськими царями і користувалися популярністю у середовищі державної та війської службової аристократії[156] [157] [158]. Агум II, мабуть із рода касситських правителів Хани, присвоїв собі титулатуру „Світлійшого нащадка” Бога Шукамуни[159]. У ставовавилонську добу багаточисельні представники міського населення, пов’язані з храмовим господарством, прагнучи окреслити свою значущість у соціальній структурі держави, називали себе рабами свого родового (родинного) божества. Право називатися рабами царя мали лише представники верхівки та найближчого його оточення[160].Останній правитель Вавилонії Набонід, прагнучи підірвати могутність та вплив жерців Мардука, почав проводити релігійні реформи. Їхній зміст полягав у підтримці культу Бога Місяця Сіна, храми якому будували навіть за межами Вавилонії, у Харрані, оазі Тейма в Аравії, сподіваючись за рахунок нового культу створити ідеологічне підґрунтя для посилення єдності держави, передусім згуртувавши арамейські племена, серед яких цей культ був доволі популярним1. Після відходу мідійців з Харрану близько 552 р. до н. е., тут було відновлено Храм Бога Місяця Ехульхуль та повернуто зображення Сіна і його оточення. Попри поклоніння традиційним вавилонським богам (Мардуку, Набу, Нергалу, Шамашу) на перше місце правитель почав висувати Бога Місяця Сіна, якого названо „божественним царем над усіма богами”. Дослідники припускають, що Набонід мріяв перетворити у святилище Сіна центральний храм верховного Бога країни Мардука у Вавилоні. Ці наміри спричинили конфлікт влади зі жрецтвом та населенням давніх міст — Вавилона, Борсиппи, Ніппура, Ларси, Урука та Ура, стосунки з якими і до цього були достатньо напруженими[161] [162]. Напис на циліндрі Кіра повідомляє, що Набонід „видалив давні ідоли богів.... скасував ворожим способом щоденні жертви”[163].