Мати Сонця і Сонце-діва
Господар пекла, як наголошувалося, був владикою моря, а вхід в обитель цього божества містився на заході. Тому культові переконання, що формувалися в піс- лянеолітичні епохи, фіксували негативне ставлення до «моря-океану» і загалом були ворожі ранньоземлеробським божествам.
Образ оленя, як їздової тварини Сонця, зберігався ще в кераміці культури Трипілля—Кукутені, де відомі, зокрема, дві олениці (мати і дочка), Місяць, сузір’я Овна (три крапки) і символ дощу (гребінка). Є підстави вважати, що Сонце в міфології ранньоземлеробських культур (на відміну від індоєвропейських) визнавалось божеством жіночого роду (тоді як бик — уособлення землі, був і Місяцем). Сонце, наприклад, вважалося жінкою у грузин, австралійців, малайзійців, ескімосів. За давньою східною традицією, прийнятою в Європі, днем, присвяченим Сонцю, була неділя. Для індоєвропейських народів (як і для шумерів, аккадців, вавилонян, давніх єгиптян) характерна персоніфікація сонячного божества вже в чоловічому образі [47, 40].Проте релікти ранньоземлеробських уявлень зберігалися ще довго. Наприклад, литовський фольклор зберіг сюжет про те, як дівчина-Сонце мала вийти заміж за Вранішню зірку (до неї сватаються також «сини бога»), але дістається вона Місяцю (бик-Місяць як одне з утілень бога Землі) або Перкунасу (бог-громовик), тобто Сонце-діва дістається владиці пекла. Жіночий образ Сонця, на думку А. Го- лана, це саме дівчина, а не жінка (вона завжди представлена в образі нареченої або дочки). А в якості матері Сонця виступає богиня неба, яка пізніше (наприклад, у давньоєгипетській релігії) часто ототожнювалася з коровою. Якщо богиня неба — це мати Сонця-діви, яку тримає в полоні бог пекла, стає зрозумілішим давньогрецький міф про те, що володар підземного царства Гадес (Аїд) викрав дочку Деметри — Персефону. При цьому батьками Сонця-діви в неолітичну епоху могли вважатися тодішній «батько і мати світу» — бог землі і Велика богиня, а бог землі (він же Місяць) — одночасно батьком і чоловіком Сонця-діви (наприклад, вже в пізнішій шумеро-аккадській релігії батьком Сонця — Уту вважався Сін — Місяць). У такому разі, мезолітичне полювання бога пекла на чудесного оленя пояснюється насамперед мотивом суперництва між ним і оленем (чоловічим корелятом сонячного божества) за володіння Сонячною дівою.
Можливо, що неолітичний міф про вогненну Сонце- діву, яка дивом потрапляє з підземного світу на небо, а потім знову повертається в підземелля, послужив джерелом образу індоєвропейської богині Вранішньої зорі [47, 41-42].Образи жіночих божеств неолітичної релігії — богині неба і богині Сонця — в пізніші епохи змішувалися, трансформувалися, а потім і зовсім були замінені на чоловічі. У післянеолітичні часи бог пекла іноді набирав зовнішності собаки або коня, ототожнювався з бараном або визнавався за його сина, з кульгавим персонажем (як, наприклад, грецький Гефест). Піддавався змінам і міф про викрадання оленем Сонця-діви (вогню) у бога пекла: первинна версія цього сюжету свідчила, що покаранню був підданий богом пекла той, хто викрав у нього вогонь; у пізнішому варіанті карався він сам (наприклад, Гефест і Прометей, яким в Афінах поклонялися в одному храмі, як сакральним спорідненим персонажам); нарешті, міф, в якому бог-змій переслідував оленя, перетворився на оповідь про боротьбу сонячного героя з хтонічним змієм, в результаті якої звільняється діва, що перебуває в полоні (наприклад, християнський образ Св. Георгія). Були й інші варіанти трансформації цього міфу — мотив звільнення небесних вод (або худоби), замкнутих змієм; генетично пов’язані з цим міфом і міфи про викрадення Елен. Таким чином, від міфу про сонценосного оленя походить, імовірно, образ післянеолітичного культурного героя (зауважимо, що етнонім індоєвропейських скіфів вайа означає «олень») [47, 43-44].