Культ Сонця і вогню
Примітним для ілюстрації є сонячний культ Ра, який, на думку багатьох дослідників (З. Мерсер, Е. Будж), вважається привнесеним до Стародавнього Єгипту ззовні. Вперше ім’я Ра з’являється в титулах фараонів тільки IV династії (XXVII ст.
до н. е.), а першим фараоном, який привласнив собі титул «син Ра», був засновник V династії (XXVI ст. до н. е.), виходець з середовища геліопольських жерців — шанувальників сонячного культу. Назва Сонця — Ра — властива не тільки Стародавньому Єгипту. Вона відома в Китаї і навіть у Полінезії. Ра — давня назва річки Волги. Водночас єврейською га означає «поганий, злий». Занепадом культу Ра у Стародавньому Єгипті позначився період «смутного часу» XVШ-XVII ст. до н. е. (коли там панували переважно семітські гіксоси і споріднені з ними євреї). Потім цариця Хатшепсут (XVI ст. до н. е.) відмовилася від колишньої традиції фараонів іменувати себе синами Ра і оголосила, що її батько — Амон (місячний бог у вигляді величезної чорної кобри). Водночас обожествили змія Апопа, головного ворога бога Сонця (незабаром після цього євреї разом з гіксосами були вигнані з Єгипту до Палестини, де виник їх культ Яхве, винесений з єгипетської землі, і де вони, за старозавітними переказами, перебували цілих 430 років). На думку А. Голана, Ра, як і грецький Аполлон, спочатку були пов’язані з пеклом, а потім стали богами Сонця, в чому, мабуть, знайшов віддзеркалення міф про «два сонця» [47, 26-30].З культом Сонця, як правило, пов’язаний культ вогню. Наприклад, у Стародавній Русі вогонь називали Сварожичем, а Сонце — сином Сварога, тобто вогонь і Сонце мали однакові епітети і Сонце, ймовірно, розумілося як символ небесного вогню. Проте існував й інший тип вогню — підземний, вогонь пекла. Наприклад, у давніх ритуалах, пов’язаних з вогнем і похованням (або за будь-якого лиха), розпалювали вогонь, щоб вмилостивити бога, який втілювався у вогні і вважався джерелом лих.
При цьому належало класти в обрядове багаття 9 різних порід дерева і щоб задіяних було 9 осіб (число 9 пов’язувалося з богом пекла). А також було бажано, щоб мотузок, за допомогою якого здобували вогонь тертям, був знятий з повішеного (очевидно, через повішення приносилися людські жертви богові пекла) і щоб дерево, призначене для цього вогню, було зрубане братами-близня- тами (їх батьком також іноді вважався бог пекла). Земний вогонь, таким чином, визнавався атрибутом потойбічного світу. У Танахе (єврейська назва Старого Заповіту) йдеться, що жертви, які приносяться богові, треба спалювати, бо «їжа вогню є жертва Господу» (тобто «Господом» вважався бог пекла, владика підземного вогню) [47, 31].Вогонь пекла, підкреслює А. Голан, — одне з утілень владики нижнього світу, який в образі змія був чоловічим партнером неолітичної богині неба. Бог пекла вважався віщим, безсмертним (Кощій — як одна з його іпостасей, які збереглися), таким, що володіє незліченними багатствами (Плутон — як бог багатства і потім — пекла), а блискавка — це вогненний змій, тобто бог пекла, що піднявся в небо. Це був жорстокий і ненаситний бог, що вимагав постійних жертвопринесень, зокрема людських. Жертвопринесення вогню або через спалювання існувало ще у неандертальців і було поширеним далеко за межами євро- пейсько-передньоазійського регіону (наприклад, у Південно-Східній Азії). З богом пекла, як наголошувалося, пов’язувалися вулкани, які вивергали вогонь і розжарену лаву. З культом вогню був пов’язаний і обряд трупоспалювання, який виник близько III тис. до н. е. в доіндоєвропейському середовищі Євразії і пізніше, з II тис. до н. е. поширився серед індоєвропейців. При цьому індоєвропейці розрізняли два типи вогню: жіночий, який символізується кругом, і чоловічий, який символізується квадратом або прямокутником. Таке символізування зрозуміле, позаяк символом богині неба був круг (Сонце в епоху неоліту також вважалося жіночим божеством), а символом неолітичного бога землі був прямокутник (квадрат) [47, 32].
Бог пекла з часом перетворився на диявола, а до цього він вважався богом грози і з ним пов’язувалися гори як місця його проживання. Він визнавався також покровителем знань, ремесел, наук і мистецтв, а також родючості. Змій у деяких міфах про походження світу з яйця виступає як творець світу і є уособленням чоловічої заплідної сили, що вступає у вогненний брак з богинею неба, тому бог пекла (як і його дружина Велика богиня) вважався джерелом і життя, і смерті. Серед неолітичних символів зустрічається диск з променями, як символ богині неба, і півмісяць, як символ бога землі. У неолітичній символіці змій часто був представлений, на думку А. Голана, 8-подібним зображенням або знаком рослини, а також рогами божественного бика у формі півмісяця, оскільки бог землі міг перебувати не тільки «внизу», а й «вгорі» [47, 33-34].
У стародавньому язичестві Євразії (аж до епохи бронзи) одні племена ховали померлих головою на захід, інші — головою на схід. Наприклад, у сибірських і далекосхідних народів, що поклонялися Сонцю, священною стороною горизонту вважалася східна, а у давніх євреїв, з їх лунарним культом, священним вважався напрям на захід. Захід Сонця у віруваннях давнини сприймався як його відхід в обитель мертвих, і Сонце, що заходило, називалося «вмираючим», тому небіжчиків ще в часи мезоліту і палеоліту часто укладали головою на захід. Схід Сонця розуміли, мабуть, як його відродження, що символізувало його безсмертя після тимчасового «вмирання» на заході. Ймовірно, з цими уявленнями пов’язане зображення хреста, який позначав полуденне Сонце і сполучав дві різноспрямовані скоби (напівдиски), що могло означати ідеограму «ранок — день — вечір» (давньоєгипетський бог Сонця, наприклад, вимовляє: «Я Хепрі вранці, я Ра опівдні, я Атум ввечері») [47, 35-36].