Божество рослинності і перший культурний герой
Зображення баранячих рогів значно було поширене у носіїв кобанської культури — північнокавказьких племен кінця II — початку I тис. до н. е. Знак барана іноді буває поміщений нагорі стовпа, який був атрибутом Великої богині і символізував Світове дерево (хоча міг, мабуть, символізувати і фалос).
Папуаси Нової Гвінеї досі носять на грудях священну емблему у вигляді баранячих рогів. У Стародавньому Єгипті в образі барана вшановувалися боги Амон-Ра і Хнум, у Малій Азії п’ять тисяч років тому було відомо зображення людської голови з баранячими рогами, в античні часи з таким зображенням чеканилися монети. Греки ототожнювали Амона-Ра із Зевсом, якого теж іноді зображали з баранячими рогами. Такі зображення, що виникли в неолітичну епоху, були, очевидно, пов’язані з богинею неба, а в епоху бронзи трансформувалися в солярний символ, Баран-агнець фігурував у весняних обрядах, пов’язаних з ідеєю воскресіння божества рослинності (за два тижні після весняного сонячного рівнодення, тобто приблизно в період християнського Великодня). Єврейське ail («баран», також як aial — «олень» і eial — «потужність») походить, мабуть, від гіпотетичного імені неолітичного бога el, а староруське «агнець», старогрецьке agnos, латинське agnus («вівця, ягня») мають той самий корінь, що й литовське ugnis, хетське agnis («вогонь»), давньоіндійське Агні — бог вогню (баран вважався одним з втілень Агні). Епітетом досемітського прабога був ala («палючий, пекучий», що трансформувався, можливо, згодом у хуритського Алалу, скинутого з неба Аном) [47, 63-65].Водночас єврейський пейсах — це свято виразного поклоніння богові землі і пекла, якому агнець (як божество, що вмирає і воскресає) приноситься в жертву. Прісний хліб, вино і гіркий корінь — ритуальна їжа і напій на єврейському пейсаху — пов’язані з архаїчним богом землі і пекла. Число 4 — священне число
бога землі — також відіграє важливу роль у ритуалі єврейського пейсаха (букв.
«минати»): 4 обрядових розпорядження, 4 чаші, 4 подяки, 4 питання. Божество рослинності тією чи іншою мірою було пов’язане або ототожнювалося з божеством землі, як і з образом Великої богині. Дружиною єгипетського Осіріса була Ісіда, що має ряд ознак неолітичної богині неба; у Месопотамії бог, що вмирає і воскресає, називався Таммуз, а його кохана Іштар (за багатьма ознаками — неолітична богиня неба, отже, його мати) вирушала на його пошуки і воскрешала Таммуза, як Ісіда Осіріса. Ім’я Таммуз походить від шумерського Думузі, що означає «справжній син». Таммузу відповідає фінікійсько-сирійський Адон (це слово єврейською мовою означає «пан», але походить воно від аф баб — «батько») і грецький Адоніс, пов’язані, відповідно, з Астартою і Афродітою. У Малій Азії це божество мало ім’я Аттіс (теж означає «батько»), в якого була закохана богиня-матір Кібела, яка походила, як Астарта і Афродіта, від неолітичної Великої богині. Аттіса ототожнювали з житом, його емблемою були колоски, а епітетом — «зрізаний колос жита» (епітет «колос» носили також хуритський Кумарбі і філістимський Дагон, які ототожнюються іноді з шумерським Енлілем). У нартському епосі є жіночий персонаж Сатана, ім’я якої можна розглядати як фемінізоване ім’я бога землі на кшталт Сет, Сата, Сатан, а також як образ сестри-дружини (або матері—сестри—дружини) бога, який вмирає і воскресає, пов’язаного з підземним світом [47, 65-66].До міфів про бога, який вмирає і воскресає, близькі міфи про взяте в полон і потім звільнене божество. Такі, наприклад, оповіді про східносемітського Мардука і про західносемітського Ваала, які мають ряд рис неолітичного бога землі. До цього образу близький і хетський бог родючості Телепінус. З богами, які вмирають і воскресають (полоненими і звільненими), у ранньоземлероб- ській релігії було пов’язано два святкування — кронії-сатурналії (друга половина грудня, коли бог пекла засинав на зиму) і Масниця-карнавал (лютий, коли він прокидався). Вбивство богом пекла бога рослинності розумілося, на думку А.
Голана, як покарання за те, що останній ставав улюбленцем богині-ма- тері, поки бог пекла спав (траур за Таммузом у Вавилоні і оплакування Адоніса в Греції відбувалися в середині або в другій половині літа). Загалом образи божеств землі (батька) і рослинності (сина) з часом чітко не розмежовувалися і нерідко змішувалися в пізніших міфах. Наприклад, Діоніс — син Зевса і Деметри (тобто бог-син) уявлявся у вигляді бика, козла, ведмедя, змія, а його символом був фалос — основні характеристики бога землі і пекла. Ім’я стражденного бога Адоніс було пов’язане з семітським абоп — «пан, владика», що було титулом бога землі і пекла (одне з імен єврейського бога — Адонай). У Стародавньому Римі і Греції святкування воскресіння Аттіса відбувалося 25 березня (цей день вважався моментом весняного рівнодення і водночас святом Великої богині — Юнони або Гери). У це святкування відбувалося в язичництві і поминання померлих, а в малоазійському культі Кібели урочистостям з приводу воскресіння Аттіса передував піст, який символізував тугу Кібели у зв’язку зі смертю Аттіса [47, 67-68].