Мардук, Ашшур, Бел
Мардук (аккад., можливо, від шумерського Амар-Уту(к), «теля Уту», іноді ім’я етимологізується як Мар-Дуку, «син Дуку») був, як зазначалося, центральним божеством вавилонського пантеону, головним богом міста Вавилона [90, II, 110].
Перші письмові зведення про це божество сягають приблизно середини III тис. до н. е., як бог-заступник Вавилона згадується вже за III династії Ура (ХХИ-ХХ ст. до н. е.). Центральним божеством Вавилона стає з піднесенням Вавилонії під час I Вавилонської династії (ХГХ-ХУЕ ст. до н. е.), у зв’язку з чим набуває рис і епітетів інших божеств, переважно шумерських. Уже в пролозі кодексу Хаммурапі Мардуку, первородному синові Ейя (шумер. Енкі) Ану (Ан) і Енліль передають панування («енлільство») над людьми і піднімають над усіма небесними богами. Очевидно, у цей самий час Мардук ідентифікується із шумерським Ассалухі. Мардук отримує також функції водяного божества і божества рослинності. Основні епітети Мардука — «володар богів», «батько богів». У переказах підкреслюється його мудрість, мистецтво лікування, заклинальні сили. Дружиною Мардука є Царпаніту, сином — Набу.Мардук описується як «дитина-сонце» від бога Ейя і богині Дамніни (шумер. Дамгальнуна), божественне дитя, яке в усьому переважає попередні покоління богів [90, II, 110].
Мардук і війни богів
У шумеро-аккадській міфології творцями перших богів «старшого покоління» — Лахму і Лахаму — є божественні чоловік і жінка Апсу (Абзу) і Тіамат. Абзу — це Світовий океан підземних прісних вод, що оточує землю. Володарем Абзу був бог мудрості Енкі (його храм у Ередугу (пізніше — в Урі) звався Абзу). Водночас Абзу вважалося потайним, десь у глибинах захованим місцем, куди боги не можуть заглянути і де зберігаються таємничі могутні сили — Ме («сутності», «суті»), які керують світом, усіма божественними і земними інститутами. У шумерському міфі про Енкі і Нінмах Енкі наказує Нінмах виліпити в Абзу з його глини людину.
У вавилонських космологічних уявленнях (аккадська поема «Енума еліш») Апсу — персоніфікація Світового океану, першопричина життя, втілення первозданної стихії, чоловік Тіамат. Апсу і Тіамат, змішуючи свої води, створюють перших богів «старшого покоління». Але це «нове покоління» богів дратує своєю поведінкою Апсу, який будує плани їх знищення. Тоді Ейя (шумер. Енкі) присипляє Апсу і потім убиває його. Над убитим Апсу Ейя зводить житло «Апсу» і в ньому зачинає Мардука [90, I, 22].Лахму і Лахаму в космогонічній аккадській поемі «Енума еліш» — діти первозданної стихії Апсу і Тіамат — представлені чудовиськами-божествами, батьками Аншара і Кішар (у шумерській міфології Лахаму — демони водної стихії, створені богом Енкі в Абзу). В одному з пізніх аккадських списків богів іменем Лахму названа напівлюдина-напівриба, прислужник бога Ейя, а крім того — супутник богині-цілительки Гули, що має вигляд напівлюдини-напівсобаки [90, II, 40].
Аншар і Кішар — також божества аккадської міфології, які належать до старшого покоління богів. Батько (Аншар) і мати (Кішар) бога неба Ану (шумер. Ан). У I тис. до н. е. Аншар був (за «народною етимологією») ототожнений з головним богом Ассирії Ашшуром і як суперник Мардука піднявся над усіма богами [90, I, 90].
Коли Тіамат, дружина Апсу, захотіла помститися богам за вбивство чоловіка, усіх богів охоплює страх; один Мардук — син Ейя — погодився битися з військом Тіамат, але вимагає, щоб його зробили верховним божеством. Тіамат («море», втілення світового хаосу) — створювачка разом зі своїм чоловіком Апсу перших богів — у космічній битві між поколінням старших богів (очолених Тіамат) і молодших богів на чолі з Мардуком була вбита останнім. Після цього Мардук розсікає тіло Тіамат на дві частини, роблячи з першої небо, а з другої — землю. Зображувалася Тіамат (приблизно) у вигляді дивовижного дракона (рис. 54) або семиголової гідри [90, II, 505], що нагадує кам’яномогильний образ «Ніндари з Безодні».
Богам Ану, Енлілю і Ейя Мардук визначає їх володіння, а небесним світилам — їх шлях, розділяє 600 богів на 300 верхніх, небесних, і 300 нижніх, підземних.
Бог Ейя (Енкі) за планом Мардука створює людину. Вдячні боги будують Мардуку «небесний Вавилон» із храмом Есагіла і передають йому владу практично всіх головних богів аккадського пантеону. Крім «Енума еліш», Мардук є активним учасником міфу про Ерра (бога війни і чуми), що облудним шляхом відбирає на деякий час владу в «батька богів» і чинить страшні руйнування й убивства [90, II, 110].Рис. 54. Голова дракона Мушхуш
З XIV ст. до н. е. культ Мардука поширюється в Ассирії, але там йому протистоїть місцеве божество Ашшур, що нерідко ідентифікується з Мардуком і заміняє його. Символи Мардука — секіроподібна сокира, звір — дракон Мушхуш [90, II, 111].
Ашшур
Ашшур в аккадській міфології і релігії був центральним божеством ассирійського пантеону. Спочатку — бог-покровитель міста Ашшур (головний храм — Ехурсагкуркурра). З посиленням політичного впливу в Ассирії міста Ашшур його заступник стає
верховним божеством і отримує (вперше в XIII ст. до н. е.) титули й епітети шумерського Ен- ліля: «Велика гора», «Володар країн», «Батько богів». У IX ст. до н. е. (другий підйом Ассирії) Ашшур уподібнюється до Аншара, батька Ана, і піднімається над усіма богами. В ассирійській (з Ашшура) версії вавилонської поеми про створення світу «Енума еліш» Аншар-Ашшур заміняє як бог-творець вавилонського Мардука [90, I, 145].
Дружиною Ашшура є Іштар Ашшурська або Іштар Ніневійська, а також Нін- ліль (у шумерській міфології Нінліль — дружина Енліля; наслідок уподібнення Ашшура з Енлілем), сином — Нінурта (ім’я сина Енліля), дочкою — богиня Шеруа, або Еруа (можливо, хуритська). Подібно до Мардука Ашшур узурпує риси багатьох божеств: він — вершитель доль (як шумерські Ан, Енліль), бог-суддя (як Шамаш), військове божество (як Нінурта) і навіть божество мудрості (шумер. Енкі, аккад. Ейя). Емблема Ашшура — крилатий сонячний диск. На пам’ятках II—I тис. до н. е. зазвичай зображується як бог з луком, наполовину схований крилатим сонячним диском, у променях якого він ніби літає [90, I, 146].
Бел
Бел (аккад., від загальносемітського Балу, «володар», «господар») в аккадській релігійно-міфологічній системі позначав деяких богів, насамперед Енліля, потім, зі старовавилонського періоду, міг бути епітетом будь-якого бога, а з каситського періоду — винятково Мардука (у грецькій передачі стосовно Мардука — Белос). До П—Х тис. до н. е. у єдиний образ «володаря Бела» зливаються, як зазначалося, Енліль і Мардук, а в Ассирії — Ен- ліль і Ашшур.
У західносемітській релігії і міфології, що ми розглянемо пізніше, Бел — ім’я бога (виникло, безумовно, під аккадським впливом), широко вшановуваного в Сирії з кінця II тис. до н. е. У Пальмирі (давнє місто на північному сході Сирії, великий центр караванної торгівлі) Бел — верховне божество — володар світу, глава тріади богів, які відігравали там найпомітнішу роль. Зображення Бела як бика або людини з головою бика свідчать про те, що він, мабуть, вважався носієм плодоносної сили. В елліністичний період ототожнювався з Зевсом-Юпітером і Паном. Відомі сказання про його боротьбу з Тифоном (Ямму). Міфи про Бела, ймовірно, сягають найдавніших про Балу (пізніше Баалу), що означає в загаль- носемітському вживанні буквально «господар», «володар» і є у західносемітській релігійно-міфологічній системі одним з найпоширеніших найменувань богів [90, I, 159, 166].