Головне жіноче божество

Іштар — як богиня родючості, плотської любові, війни і чвар, планети Вене­ра, — в аккадській релігії і міфології центральне жіноче божество. Її ім’я сягає більш давнього «астар», що у східних семітів означало «богиня» (взагалі), у західних було власною назвою богині Венера (Астарта), а в південних — бога.

Іштар вважалася, зазначають релігієзнавці В. Афанасьєва і І. Дьяконов, покровителькою повій, гетер і гомосексуалістів. Найпоширенішими епітета­ми Іштар були «володарка богів», «цариця царів», «люта левиця», «войовниця». В іконографії Іштар іноді зображується зі стрілами за спиною (вона — дочка вер­ховного небесного бога Ану). Спроби знищити обряди Іштар робилися з кінця II тис. до н. е., але остаточно Іштар втратила характер богині оргіастичного куль­ту, очевидно, лише в У-ГУ ст. до н. е. [90, I, 595].

Вавилоно-ассирійська релігія, як видно з викладеного, є практично повним запозиченням шумерської релігійно-міфологічної системи, яка зазнала незнач­них змін. Ці зміни пов’язані, як правило, з початком II тис. до н. е., що збігаєть­ся за часом зі зміною зодіакальних епох Тельця й Овна, що, очевидно, не могло не позначитися на розвитку шумеро-аккадського пантеону, незважаючи на те, що його «еволюція» йшла не за зодіакальним колом (від Сонця), а в зворотному напрямку. У II тис. до н. е. місце Енліля з усіма його епітетами і титулами посідає вавилонський бог Мардук, син споконвічного супротивника Енліля — Енкі, і зли­вається з образом Ассалухі (сином Енкі і Дамкіни у шумерській теогонії). Цього тисячоліття в Ассирії Мардука заміщає місцевий бог Ашшур, який іноді повні­стю з ним уподібнюється, а приблизно ще через тисячу років Мардука починає витісняти його власний син і онук Ейа — бог Набу, що вказує, як і в інших релі­гійно-міфологічних системах, на циклічну зміну верховних божеств, що має, як видно, і астрально-історичні передумови (останні, мабуть, пов’язані з підне­сенням тих або інших етносів, які поклоняються місцевим божествам і водно­час запозичають у більш розвинених сусідів їх пантеони і релігійно-міфологічні уявлення).

Вавилонська космогонія, зафіксована високомистецькою поемою «Енума еліш», «первородними всесотворителями» називає Апсу і Тіамат, які у космо­гонічному змісті можуть являти собою первозданний Хаос (Тіамат) і Протосонце (Апсу), що з’явилося з нього або, відповідно до гіпотези Горбігера, наведеної вище, Протосонце і велетенську Протопланету, від зіткнення яких утворилися згодом усі тіла Сонячної системи. Від цих «первородних всесотворителів», які вже мають сина-радника Мумму (уособлює, можливо, планету Меркурій) заро­джуються перші боги — Лахаму і Лахму (відповідно, Венера і Марс), від них — Кішар (Юпітер) і Аншар (Сатурн), які породжують первістка Ану (Уран), що створив згодом, згідно з «Енума еліш», Нудіммуда-Ейа (Нептуна), який зачав над убитим Апсу свого «сина-сонце, володаря богів» Мардука, котрий розтер­зав Тіамат і створив з неї Землю і Небо. Уособлення планети Плутон (царство шумерського Нергала) відведено в цій версії, очевидно, Газі — послові Аншара- Сатурна (який за однією із сучасних космологічних теорій справді вважаєть­ся колишнім супутником Сатурна, «що відірвався» від нього внаслідок якогось дуже давнього катаклізму). Мардук, за цією гіпотезою, є уособленням невідомої нині планети Нібіру, що в незапам’ятні часи зіштовхнулася з гіпотетичною пла­нетою Тіамат (там, де нині розташований пояс астероїдів, між орбітами Марса і Юпітера), що зумовило утворення планети Земля (разом з її супутником Міся­цем, на роль якого претендує тут «другий чоловік» і «перший син» Тіамат — Кін- гу), а також згаданого поясу астероїдів, який нині міститься на місці загиблої «п’ятої планети».

В епізоді вбивства Ейа - Нептуном (можливо, колись крайньою планетою Сонячної системи) Протосонця - Апсу могло бути зафіксоване явище остаточно­го створення планет і припинення «виділення» із Протосонця нових небесних тіл. Можливо також, що Апсу уособлює собою інше, невидиме сонце, про яке збереглися давні перекази в різних народів (так званий чорний карлик, що має нині 3 % маси від сонячної, але продовжує впливати на всі процеси Сонячної системи).

Водночас пари імен вавилонської космогонії (Апсу і Тіамат, Лахму і Лахаму, Аншар і Кішар) можуть належати і до інших планет або цілих сузір’їв, відобража­ючи собою чоловічі й жіночі паралелі одного божества (як, наприклад, шумерсь­кі Енліль і Нінліль, західносемітські Астар і Астарта та ін.). На зодіакальні сузір'я вказують, очевидно, багато персонажів «Енума еліш», такі як Гідра, Дракон Муш- хуш, «Велетенський Лев», «Лютий Пес», Скорпіон — загалом одинадцять, котрі очолює «первісток» Тіамат — Кінгу (тобто, ймовірно, йдеться про 12 зодіакаль­них сузір’їв). Цим персонажам протистоїть вавилонський Мардук, уподібнений із шумерським сином Енкі — Ассалухі, що був богом-заступником при заклинаннях, чаклунстві та лікуванні, який виганяє злих демонів і, можливо, має паралелі з давньогрецьким богом лікування Асклепієм, що мислився іпостассю Аполлона (схоже з епітетом Мардука «дитина-сонце») і був переданий на виховання кентав­рові Хірону, який ототожнюється традиційно із зодіакальним сузір’ям Стрільця, що сусідить з «тринадцятим сузір’ям» — Змієносця. Саме це сузір’я у давньогрець­кій міфології пов’язувалося з ім’ям Асклепія (його неодмінним атрибутом була змія), а «сузір’я Лука» (очевидно, Стрільця) стало після перемоги Мардука над Тіамат «між богів найвищим», як і ім’я Ассалухі — найзначимішим із п’ятдесяти нових імен Мардука.

Із сузір’ям Стрільця і сусіднім з ним Змієносцем у давнину, очевидно, була пов’язана планета Нептун, уособлення якої Ейа (Енкі) був батьком Ассалухі й ототожненого з ним згодом Мардука. Можливо, саме тому Мардук називається в «Енума еліш» «володарем потопу», а також творцем «вітру, що руйнує», «урага­ну і піщаної бурі» — явищ, характерних для пустелі, що, як відомо, колись були морським дном — споконвічним житлом нептуніанських божеств. Після перемоги над Тіамат Мардук, згідно з «Енума еліш», влаштовує стоянки верховним богам Ану, Енлілю і Ейї у їхніх «сузір’ях-святилищах», створює «зірки-планети», розділяє «дванадцять місяців зоряних» по три, закріплює «стоянку Нібіру» («щоб центр указати всім зіркам»), обабіч якої розподіляє стоянки Енлілю і Ейї (тим самим підкреслюючи їх поділ, протиставлення), дає «сяйво Місяцеві» і призначає «спра­ведливі дні» Сонцю (що нагадує біблійні сказання про створення світу і ролі в цьому Єгови).

За задумом Мардука з крові Кінгу (який деякими дослідниками, наприклад, А. Кіфішиним, ототожнюється з одним з «найперших богів» Енмешаррою) його батько Ейа-Нептун творить «рід людський», щоб дати людям «тягар божий, а бо­гам — відпочинок».

Рід людей називають «чорноголовими», а їхнім «пастирем» — Мардука. Визна­чається п’ятдесят великих богів, імена яких, як видно, і переходять до Мардука (од­нак вказується, що «чорноголові» поділять богів між собою). До того ж Мардук, наміряючись змінити і поліпшити «божі шляхи», говорить, що вшановувані бу­дуть усі боги, «але два будуть роди», тобто вказується на існування в сонмі богів двох, які відрізняються один від одного, божественних «родоводів», що, можли­во, відображає визначений антагонізм між двома групами богів, очолюваних, оче­видно, Енлілем і Ейя.

Мардук унаслідок своєї перемоги перебирає на себе всі колишні титули Енліля, майже цілком затьмарюючи його, встановлює власні обряди і ритуали, а «кермо влади велів узяти Ейї», що, мабуть, вказує на передачу влади від «роду Енліля» до «роду Ейя». При цьому Мардук «зміцнив над ворогами славу Аншара», тобто бога планети Сатурн (у вавилонській версії виступає батьком Ану-Урана і дідом Ейа-Нептуна), яка в іудаїзмі вважається планетою-покровителькою, що, ймовірно, свідчить про наступність східно- і західносемітських релігій.

На цю наступність вказує і та обставина, що «прабатьком» євреїв вважаєть­ся Аврам — виходець з «Ура халдейського», який, як ми пам’ятаємо, був знищений радою богів на чолі з Енлілем 2064 р. до н. е. Ур був обителлю місячного бога Нанни, якому там споруджено перший зиккурат. В Урі містився також храм Абзу, присвячений богові Енкі, який у вавилоно-ассирійській версії творення, на від­міну від шумерської, є, по суті, єдиним творцем: він — господар Абзу, котрий разом зі своєю дружиною Тіамат створює кілька поколінь богів (з верховним небесним богом Аном включно) і він — батько Мардука, який став новим верховним бо­гом. Інакше кажучи, верховенство Ана та Енліля в більш давній шумерській релігії трансформувалося в похідній від неї східносемітській міфоритуальній системі у верховенство Енкі і Мардука, що, очевидно, знайшло своє продовження і в інших семітських релігіях. У світлі викладеного можна припустити, що під «богом Ав­рама», який наказав йому вийти з «Ура халдейського» в землю обітовану, крився саме шумеро-аккадський бог Енкі-Ейя, давній і завзятий антагоніст колись верхов­ного бога Енліля. Відбитки цього давнього протиставлення «двох родів» проявля­ються, як ми бачимо, вже в кам’яномогильних текстах.

Глава 40 ОСНОВНІ РИСИ ШУМЕРО- АККАДСЬКОЇ ТЕОГОНІЇ