Маніхейство після арабського завоювання
Арабське завоювання спочатку принесло деяке полегшення маніхейській громаді: багато віруючих навіть повернулося в Іран і Месопотамію з країн Центральної Азії. Але після приходу до влади в 750 р.
династії Абасидів знову почалися гоніння. Особливо лихоліття для маніхеїв настало при халіфі ал-Муктадирі (907-932), були змушені переселитися в Хорасан. Саме тоді резиденція главиза якого вони
маніхеїв була перенесена в Самарканд. Наприкінці Х ст. у Самарканді був маніхейський монастир. Однак до початку ХІ ст. у країнах ісламу не було майже жодного місця компактного проживання маніхеїв, крім громади в Самарканді. Разом з тим, відповідно до свідчень мусульманських авторів, вчення Мані сповідало більшість східних тюрків, мешканці Китаю, Тибету і частини Індії. Але з середини IX ст. почалися гоніння на маніхеїв і в Китаї. У деяких областях Китаю воно протрималося до XIV ст., коли останні громади злилися з буддійськими і даоськими сектами. Найбільшим центром маніхейства стає столиця уйгурського Турфанського князівства — Кочо, де перебували вищі ієрархи східноманіхейської церкви, що, можливо, переїхали сюди із Самарканда. Археологічні знахідки зі Східного Туркестану наочно демонструють як справжні маніхейські тексти, так і уклад життя маніхейської громади [26, 525-526].
Вже в перші століття свого існування західне і східне маніхейство виявили деякі розходження: це відбулося головним чином завдяки адаптації західного маніхейства до християнства, а східного — до буддизму. Мані у східних маніхейських текстах іменується «Буддою», «Буддою Світла»; у західних текстах у подібних випадках вживається термін «Апостол», «Апостол Світла». На согдійській і дав- ньотюркській мовах Мані позначався як «Бог Будда», він порівнювався з Май- треєю — Буддою прийдешнього. Особливо значний буддійський вплив виявляється в китайських версіях маніхейської літератури.
Через буддизм у маніхейство проникали деякі індійські божества. При цьому не тільки буддизм впливав на східне маніхейство, але, природно, мав місце і зворотний вплив. Разом з тим дослідники думають, що маніхейська концепція сповіді близька до буддійської, а маніхейські монастирі на Сході організовані за зразком буддійських. У маніхейських творах перелічуються деталі внутрішнього планування монастирських будівель: зал для священних книг і зображень, зал посади і проповідей, зал шанування і відпущення гріхів, зал релігійних наставлянь і хворих ченців. Їжа ченців була вегетаріанською, вони обмежувалися щодня лише вечірньою трапезою [26, 527-530].Маніхейський культ включав молитви, спів гімнів, підготовку себе до свята відпущення гріхів. «Обраний» повинен був молитися 7 разів на день, «послушник» — 4 рази. Останній мав виконувати 10 заповідей, а «обраний», крім того, — ще 5. Під час молитви маніхеї зверталися вдень до Сонця, уночі — до Місяця. У році було п’ять дводенних свят. Маніхейство відіграло важливу роль у розвитку не тільки образотворчого мистецтва, а й музики, якій надавалося великого значення в обрядовості цього віровчення. Можна припустити, що співу псалмів приділялося значно більше часу, ніж читанню молитов. Маніхейська церковна служба супроводжувалася, мабуть, оркестровим виконанням гімнів. Найвищої майстерності маніхеї досягли й в образотворчому мистецтві, що виявилося насамперед у розкішному оформленні маніхейських книг. Мальовничі сюжети досить різноманітні: зображення самого Мані й «обраних», різних божеств, світських персонажів, а також сцени релігійних свят, містичних символів. У маніхейських текстах містяться різні відомості з космології, географії й астрології. Астрологія маніхеїв розвивала вавилонські традиції. Хоча маніхейство згасло всюди, де раніше було поширеним, це віровчення вплинуло на релігійне і культурне життя ряду країн: на Сході, як спостережено, воно у V ст. впливало на рух маздакитів, після перемоги ісламу — на єресь зиндиків; на Заході маніхейський вплив простежується в павликіанів та у середньовічних дуалістичних сектах — богомилів й альбігойців [26, 530-532].