Маніхейський канон
Маніхейство створило велику літературу, лише мала частина якої дійшла до нас. Від семи книг маніхейського канону збереглося кілька фрагментів, по яких можна судити про їх зміст:
1.
«Живе євангеліє» або «Велике євангеліє» поділялося на 22 глави за кількістюбукв арамейського алфавіту і викладало маніхейську космологію.
2. «Скарб життя» — складалася із семи або більше глав і була присвячена історії Душі Живої, світового Світла, пов’язаного в Матерії. У ній викладалася історія полону і вчення про звільнення Душі Живої, у тому числі і людської душі.
3. «Прагматія» — про зміст цієї книги нічого не відомо, оскільки ніяких фрагментів і цитат не збереглося.
4. «Книга таїнств» — містила 18 глав, у яких трактувалися різні положення маніхейської доктрини.
5. «Книга гігантів» — являє собою переробку відомого старозавітного апокрифа «Книги Єноха», створеного на основі легенди з біблійної книги «Буття» (про плем’я гігантів — синів ангелів і смертних жінок).
6. «Шапуракан» — містить короткий виклад вчення Мані (зокрема, догмат про прихід на землю засновників всесвітньої «щирої релігії», попередників Мані), а також деякі біографічні відомості.
7. « Образ» (середньо-перс. «Ардханг») — це книга ілюстрацій до маніхейської доктрини: зокрема, ілюстрації до вчення про загробне життя і переродження; зображення шляху праведника в Царство Світла й дороги грішника в Геєну. Загалом слава Мані як митецького художника пережила його славу як релігійного діяча [26, 518-519, 582].
Крім того, відомі «Послання» — збірник, що включав листи Мані до своїх учнів, а також «Псалми» — збірник псалмів і молитов, складених Мані. До названих творів прилягають книги, автором яких Мані не був. Наприклад, книга «Глави» — великий трактат, що являє собою ряд тлумачень різних маніхейських догматів. Безліч творів збереглася у фрагментах на середньоперській, парфянській, согдійській, бактрійській, тюркській, китайській мовах.
Ці твори, а також зведення мусульманських і християнських авторів дають змогу досить повно уявити процес поширення маніхейства як на Заході, так і на Сході. Ще за життя Мані його вчення досягло Сирії, Палестини і Північної Африки, пізніше проникло в Малу Азію та західні провінції Римської імперії. Сам Мані здійснив місіонерські подорожі в Мідію, Вірменію (можливо, дійшов до Іверії), Північну Індію, Белуджістан. З проповідників маніхейського вчення на Сході найвідоміший Мар Аммо, що побував у Мерві, Хорасані, Кушанському царстві, Маргіані і Бактрії-Тохаристані. Саме в Середній Азії, а пізніше — у Східному Туркестані бл. 600 р. відбувся єдиний відомий нам розкол маніхейської церкви: секта, що відкололася, проголосила своїм (міфічним) засновником Мар Аммо й одержала назву «денавар» («подавці віри»). Секта утворила окрему громаду з власним главою, іменованим в арабських текстах імамом [26, 519-522].Переслідування всіх незороастрійських громад спричинили в VI ст. масову втечу іранських маніхеїв на схід і північний схід. З цього періоду історія маніхейської церкви має бути переважно історією центральноазійського маніхейства. До VII ст. офіційною мовою східного маніхейства стала согдійська. На початку VIII ст. верховний глава маніхеїв під тиском арабів переніс резиденцію