Мала Азія в епоху Ахеменідів

Територію півострова Мала Азія населяли різні індоєвропейські народи, які ство­рювали свої держави. До числа найвідоміших належать [16, 493, 500,524, 643-644, 1292, 1296]:

• Карія — область на південному заході Малої Азії, яку з кінця II тис.

• Каппадокія — область у центрі Малої Азії, у II тис. до н. е. осердя давньо­го Хетського царства індоєвропейців (у середині III-I ст. до н. е. Каппадо­кія — самостійне царство, завойоване Римом на початку н. е.). Каппадо- кійці показані на рис. 55;

• Кілікія — область Малої Азії (південь сучасної Центральної Туреччини), на території якої в XII-IV ст. до н. е. існували незалежні царства (див. рис. 56);

• Лідія — давня країна на заході Малої Азії, населена племенами лідійців (див. рис. 57), які розмовляли лідійською мовою хето-лувійської групи ін­доєвропейської сім’ї і мали писемність, засновану на лідійському алфавіті з VII ст. до н. е. У VII-VI ст. до н. е. Лідія була незалежною державою, а в VI-IV ст. до н. е. перебувала під владою Ахеменідів (пізніше входила до держави Александра Македонського і Селевкідів, а потім увійшла до складу римської провінції Азія);

Рис. 55. Каппадокійці (Персеполь) [128, 57]

Рис. 56. Кілікійці (Персеполь) [128, 57]

Рис. 57. Лідійці (Персеполь) [128, 55]

• Лікія — давня країна на півдні Малої Азії, населена лікійцями, які роз­мовляли лікійською мовою хето-лувійської групи індоєвропейської сім’ї і мали писемність на лікійському алфавіті з V ст.

• Фригія — давня країна в північно-західній частині Малої Азії, держава фригійців у Х-'УІІІ ст. до н. е. зі столицею Гордіон. Розмовляли фригій­ською мовою, що належить до окремої гілки індоєвропейської сім’ї, написи на якій відомі з Х-ЧІІ-ІІІ ст. до н. е. і з ІІ-ІІІ ст. н. е. Із фригійцями та фракійцями споріднені групи давніх індоєвропейських племен (даки, одриси, гети та ін.), які населяли в давнину і північний схід Балкан- ського півострова, і північний захід Малої Азії (взяли потім участь у формуванні болгарського, румунського й іншого етносів). Писемні пам’ятки фракійської мови належать до середини I тис. до н. е. Вва­жається, що споріднені з ними фригійці склали індоєвропейський ком­понент вірменського етносу.

Найдавнішими мешканцями Малої Азії були, очевидно, північнокавказькі хати (протохети) й індоєвропейські племена, які змішалися з ними. Останні ві­домі як пелазги — племена Трипільської культури. Про Пелазгійське царство, що займало до III тис. до н. е. Пелопоннес і Аттику, згадують античні автори V ст. до н. е. Були поширені пелазги також на західному узбережжі Малої Азії й на ост­рові Крит, а також на інших островах Егейського моря (див.: 65, II, 314-316]. Про ранньоіндоєвропейські племена пелазгів згадує Геродот у своїй «Історії», вважа­ючи їх учасниками етногенезу греків і етрусків [29, 27]. Пелазгами було, очевидно, заселене і легендарне місто Малої Азії XII ст. до н. е. — Троя.

Усі імена еллінських богів, на думку Геродота, походять з Єгипту, «а інші боги, імена яких, за словами єгиптян, їм невідомі, одержали свої імена, як я ду­маю, від пелазгів, крім Посейдона, що походить з Лівії. Адже спочатку жоден народ не знав імені Посейдона, крім лівійців, що здавна шанували цього бога». Само- фракійські містерії Кабирів (синів Гефеста), де зображувався «Гермес з напруже­ним членом», пішли, за Геродотом, від пелазгів, оскільки Самофракію населяли раніше пелазги.

Геродот у своїй фундаментальній праці описує (часто легендарне) похо­дження і багатьох інших сучасних йому народів Малої Азії. При цьому Геродот передає і тодішні міфи та звичаї. Наприклад, вдачі і звичаї лідійців він вважав однаковими з еллінськими, за винятком того, що лідійці нібито дозволяли своїм дівчатам займатися розпустою, заробляючи собі в такий спосіб придане. Очевид­но тут йдеться про так звану священну проституцію, пов’язану з культом вавилон­ської богині Іштар [29, 41-42, 505].

Лікійці, на думку Геродота, прийшли в Малу Азію з Криту. Звичаї ж їх були частково критські, частково карійські. При цьому в них був особливий звичай, за яким лікійці називали себе по матері, а не по батьку, що свідчить про пережитки матріархального укладу. У Малу Азію проникали в Геродотів час вавилонські куль­ти, найганебнішим з яких він вважав такий: «кожна вавилонянка один раз у житті повинна сідати у святилище Іштар і віддаватися (за гроші) чужоземцеві» [29, 66].

Фракійців Геродот вважав найчисельнішим народом після індійців. Однак вони ніколи не могли дійти єдності і саме в цьому крилася їх слабкість. Племена фракійців у кожній місцевості мали різні назви, але вдачі та звичаї в них були однаковими, крім гетів і деяких інших племен. Наприклад, у фракійських трав- сів були особливі звичаї при народженні й смерті: у першому випадку вони го­рювали, а в другому — раділи, оскільки мертві позбулися усього життєвого зла. Поховання небіжчиків у них проходило з жартами і веселощами, що супроводжу­валися, очевидно, особливим ритуальним сміхом (останнє є однією з ознак культу Чорного бога). В іншого фракійського племені існував звичай умертвіння дружини разом з померлим чоловіком для їхнього спільного поховання. Цноти дівчат, за свідченням Геродота, фракійці не зберігали, дозволяючи їм до заміжжя зв’язки з будь-яким чоловіком. Водночас вірність заміжніх жінок суворо дотримувалася. Татуювання на тілі фракійці вважали ознакою шляхетності (звичай татуювання був у них спільним зі скіфами). Найпочеснішим фракійці вважали життя воїна і розбійника, а до землеробської праці, за Геродотом, ставилися з презирством [29, 239-240].

Богів фракійці шанували тільки трьох: Ареса, Діоніса й Артеміду, тобто бога війни, бога підземного світу і богиню народжень і Місяця. Царі ж фракійців, на відміну від іншого народу, понад усе шанували Гермеса і вважали себе його нащад­ками. Тіло покійного фракійці виставляли на три дні, заколювали жертовних тва­рин і після похоронних плачів улаштовували тризну. Потім тіло спалювали (або віддавали землі) і, насипавши курган, улаштовували різні змагання. Вищі нагоро­ди при цьому призначалися за єдиноборство [29, 240].