Іранські боги Вірменії
Верховне вірменське божество Арамазд є творцем неба і землі, богом родючості, батьком богів Анахіт, Міхра, Нане та ін. Сягає іранського Ахурамазди, його епітет — «арі» («мужній»).
Культ Арамазда прийшов у Вірменію з Ірану, можливо, у УІ-У ст. до н. е., за Ахеменідів, злившись із культом місцевих божеств. В елліністичну епоху (ІІІ-І ст. до н. е.) Арамазд ототожнювався із Зевсом, а його головне святилище містилося в культовому центрі давньої Вірменії — Ані (сучасний Камах на території Туреччини), де і було зруйноване наприкінці ІІІ ст. н. е. в добу поширення християнства [74, І, 97]. Богинею-Матір’ю, богинею родючості й любові в давньовірмен- ському пантеоні була Анахіт — дочка (або дружина) Армазда. На її образ вплинув культ іранської богині Ардвісури Анахіти. Оргіастичний культ Анахіт стає згодом культом Богині-Матері, яку називають «велика господиня», «мати цнотливості» і вважають покровителькою вірменів. Припускається, що Анахіт (пізніше ототожнена з Артемідою) і Астхік (Афродіта) були іменами одного жіночого божества, що пізніше почали шануватися як дві різні богині. Культ Анахіт був доволі поширений у Вірменії до офіційного прийняття християнства (301 р. н. е.), і їй були присвячені численні храми (наприклад, у храмі в Єріза — сучасний Ерзінджан у Туреччині — була споруджена статуя Анахіт із золота) [74, І, 76].Богом грози й блискавки у давніх вірменів був Вахагн, якого, за переказом, народжували в муках Небо і Земля, а також пурпурове Море. До народження був причетний і червоний очерет, якого явило море і який викидав дим та полум’я: з полум’я з’явився Вахагн — юнак з вогненним волоссям, з полум’яною бородою й очима, подібними двом сонцям. Народившись, Вахагн вступає в боротьбу з віша- пами — хтонічними драконами — і перемагає їх. Уявлення про Вахагна склалися, імовірно, не пізніше середини І тис. до н. е. на основі індоіранських міфів про грозових божеств, що борються і перемагають змієподібних демонів.
У джерелі етимології імені Вахагн — епітет Індри «Врітрахан» («Убивця Врітри»). Боротьба Вахагна з вішапами — це «грозова боротьба» бога проти злої персоніфікації бурі, смерчу або грозових хмар (вішапа-демона). В елліністичну епоху Вахагн був ототожнений, як відзначалося, з Гераклом. За іншою версією, Вахагн — не бог, а син царя Тиграна — вішапоборця, який убив Аждахака (відповідає іранському Ажі-Даха- ку) — царя марів (мідян), які ворогували з вірменами. Цей міф відображає реальні історичні події: завоювання Тиграном ІІ столиці Великої Мідії Екбатани, шлюб царя Малої Мідії (союзника вірменів) з дочкою Тиграна, переселення полонених мідян (марів — букв. «змія, вішап») у Східну Вірменію та ін. [74, І, 50, 219].Аждахак — володар вішапів був відомий під ім’ям Аждарха також багатьом тюркомовним народам Малої і Середньої Азії, Казахстану і Північного Кавказу, Поволжя і Західного Сибіру (туркам, узбекам, туркменам, киргизам, казанським татарам, азербайджанцям, казахам, каракалпакам, башкирам, ногайцям), а також таджикам і слов’янським народам Балкан (сербам і болгарам). Згідно з цими численними переказами на Аждарха перетворюється змій, що прожив багато років, і загрожує країні (або місту) загибеллю. Щоб врятувати народ, йому регулярно віддають на поїдання дівчину. Герой (у християнстві — Святий Георгій) перемагає дракона, рятуючи чергову жертву (зазвичай царську дочку), з якою часто і одружується. При цьому сфера існування Аждарха уявлялася по-різному: під землею в печерах, де він стереже скарби; в озері, тобто пов’язаний з водою і дощовими хмарами; на морському острові, куди його переносить хмара. Відповідно до вірменських міфів Аждахак (Аждарх) є родоначальником вішапів (разом зі своєю дружиною Ануйш) — драконів, що персоніфікують грозову бурю, смерч або грозові хмари (образ, що нагадує семітського Адада). Великий вішап, наприклад, поглинає Сонце, від чого відбувається затемнення. Вішапи живуть у високих горах, у великих озерах, на небі, у хмарах. Піднімаючись на небо або спускаючись униз, вони спричинюють гуркіт, змітаючи усе на своєму шляху.
Вважається, що вішап, який дожив до тисячі років, може поглинути увесь світ. Часто під час грози пристарілі вішапи з високих гір або озер підіймаються на небо, а небесні вішапи спускаються на землю. В основі міфів про боротьбу з вішапами поширений міфологічний мотив про боротьбу Хаосу з Космосом [74, I, 237].З утвердженням у Вірменії християнства міфи про Вахагна піддалися модифікації і вішапоборця Вахагна витиснув Габрієл Хрештак (Архангел Гавриїл), що разом з ангелами вступає в бій з вішапами, які намагаються під час грози проковтнути Сонце. У цьому бої займисті грозові хмари — це вогненні тіла вішапів, грім — їхній лемент, а блискавка — стріла Габрієла Хрештака, його палиця або лозина ангелів. Ангели здіймають вішапів до самого Сонця, від променів якого вішапи перетворюються на попіл і сиплються на землю [74, I, 237].
Урарту і пізніше Вірменія, як і Мідія й Іран Ахеменідів, мали постійні зв’язки з державами Малої Азії, що також необхідно коротко розглянути для розуміння своєрідності тієї епохи.