Культ бика
У деяких месопотамських і індоєвропейських міфологіях бик — втілення бога грози. Богові в образі людино-бика приносили жертви (критський Мінотавр, фінікійський Молох та ін.). Іноді бик ототожнюється із змієм, у зв’язку з чим поширені зображення рогатих зміїв, зокрема, в Китаї, Індонезії, Мезоамериці (на статуетці перуанського «бога з палицями» Кон-Тіки-Віракоча були зображені рогаті змії).
У деяких міфах блискавка уявляється в образі бика (як і змія), тобто бик і змій — це представники божества пекла, що втілювалося у вогні. Ймовірно, бик колись широко вшановувався в образі божества на Північному Кавказі, на Дону, в Малій і Середній Азії, а його атрибутика може бути зведена до ностратичного слова аза («вогонь»), від якого походять хетське «вогнище», польське «змій», російське «ящір», єврейське «багатий» (змій глибин як володар незліченних скарбів). Наприклад, племена, які називалися ясами (асами), проживали в давнину на Північному Кавказі і на Дону (в Чечено-Інгушетії є річка Асса), в Південній Європі (в Румунії донині є місто Ясси), в Середній Азії (місто Ясси в Туркменістані), в Малій Азії (вважається, що назва «Азія» утворилася від цього етноніма). Ці стародавні племена, імовірно, поклонялися місячному божеству в образі бика або змія [47, 53].Бик асоціювався із землею і з числом 4, він живе у воді і пеклі, але може бути уявлений і в небесній сфері. Наприклад, два боги землі шумерської релігії Енліль («володар вітру») і Енкі («володар землі»), які мають риси неолітичного чоловічого божества, походять, відповідно, від «верхньої» і «нижньої» іпостасей двоєдиного бога землі ранньоземлеробської релігії. Якщо бог землі був биком, то його дружина, богиня неба, була, відповідно, коровою (наприклад, давньоєгипетські Хатор та Ісіда, месопотамські Іштар і Асірат, грецька Гера, які наділені рисами неолітичної Великої богині). Стародавні автори пов’язували образ бика з сузір’ям Стрільця.
Дворогі вівтарі, подібні критським, були у Стародавньому Ізраїлі, а єврейські священики, благословляючи народ, піднімали руку з пальцями у вигляді букви V, що означало дворогий символ. З рогами зображалася грецька богиня Місяця Селена, семітська богиня планети Венера Астарта, засновник іудаїзму Мойсей (рис. 35). Бичачі роги часто увінчували шишками-наконечниками, особливо за участі биків у ритуалах (наприклад, відомі «ігри з биками» на міноському Криті (рис. 36) або сучасна корида, що перейшла до іспанців від іберійсько-кавказьких басків). Критський Мінотавр став у греків Діонісом (Аріадна, покинута Тесеєм, ста-
Рис. 36. Зображення бика і «бичачих ігор» на о. Крит у догрецьку добу [36]
ла його дружиною), якого називали биком і зображали з бичачою головою. На святах Діоніса чоловіки і хлопчики пили вино (кров бога землі), а в архаїчні часи в жертву Діонісу вбивали людей (пізніше — тварин). Діоніс-Вакх вмирав на зиму і воскресав навесні, а на церемоніях на його честь носили зображення фалоса. За Гераклітом, Гадес і Діоніс — це одне і те саме божество [47, 54].
Теолітичний міф про те, що владика пекла тримає у себе в ув’язненні (у лабіринті) Сонце, яке уявлялося в жіночому образі, і що його суперник олень намагається звільнити сонячну діву, в епоху бронзи був, на думку А. Голана, переосмислений: олень замінений конем, який вступає в конфронтацію з силами мороку і їх господарем-змієм; ранньоіндоєвропейські племена, які поклонялися Сонцю і коню, а також володіли монополією на вершниківство, вели боротьбу з ранньо- землеробськими племенами, які поклонялися богові землі і пекла, що знайшло згодом своє віддзеркалення в індоєвропейських оповідях про боротьбу вершника зі змієм. Троя — це відвічна назва лабіринту — втілення міфічної фортеці владики нижнього світу, тому, мабуть, в поемі Гомера про Троянську війну місто Малої Азії, яке насправді називалося Іліоном, назване Троєю [47, 129—130].
Таким чином, релігійні концепції, що панували в епоху неоліту і в епоху бронзи, багато в чому кардинально відрізняються [47, 39]:• в неоліті небо було представлене жіночим божеством, земля — чоловічим, а в епоху бронзи — навпаки;
• в індоєвропейському культі (який відноситься вже до епохи бронзи) священною стороною горизонту вважалася східна (молилися на схід і небіжчиків укладали головою на схід), а ранньоземлеробський (неолітичний) культ зосереджував свою увагу на західному боці горизонту і на Сонці, яке заходило, «вмираючому» (язичницькі храми в Європі, Індії, Стародавньому Єгипті, на Кавказі вівтарем звернені на захід; Осіріса і Гадеса, як владик пекла, вважали богами заходу);
• племена, в середовищі яких склалася ранньоземлеробська релігія, населяли Східне Середземномор’я, проте багато елементів цієї релігії сягають релігійно-культових уявлень палеолітичних племен узбережжя Атлантичного океану, в якого був міцним семантичний зв’язок «захід» і «море, океан». Водночас індоєвропейці, і зокрема слов’яни, були зосереджені на моменті не заходу, а сходу, що привело до уявлення про схід Сонця з моря на сході.