Крито-мікенське відлуння

У релігії та міфах еллінів — спадкоємців крито-мікенської цивілізації — відо­бразилися зміни, пов’язані з Великим переселенням народів ХІІІ-ХІ ст. до н. е. і катастрофою мікенських царств, які проіснували з XVII до XII ст.

Посейдон поступово відтісняється в море (спочатку Посейдону належала земля, але згодом його виганяють з землі, де під його владою залишаються тільки води, що дають життя)*. До того ж Зевс наділяється силою, що перевершує сукупну силу всіх небожителів. Сестра Посейдона і Зевса Деметра не названа серед учасниць переділу світу між богами, оскільки вона — Мати-Земля й дружина спочатку По­сейдона, а потім Зевса, велика володарка природи. Перетворення Зевса на воло­даря Олімпу відтіснило Деметру, й деякі її функції перейшли до нової дружини володаря богів Гери з її дочками та падчірками. Ставши незаміжньою, Деметра віддала всі свої сили дочці Персефоні — богині рослинності, яка щороку вмирає і воскресає. Вона не зі своєї волі стала дружиною бога підземного царства Аїда, третього учасника, разом із Зевсом і Посейдоном, розподілу трьох світів між ел­лінськими богами [178, VI, ч. 1, 119—121].

Космогонія Гомера і Гесіода

У космогонічних уявленнях еллінів, так само як і в їхніх попередників, відчувається східний вплив. Це висновуєть­ся насамперед із зіставлення двох найдавніших епосів — го­мерівського й гесіодівського, яких розділяє майже півтора

століття. У Гомера в картині світу наявні лише деякі елементи, навіяні розвине­ними східними релігіями.

У Гесіода, на відміну від Гомера, в поемі «Теогонія» подається досить за­вершена космогонічна система за зразком східних, як процес подолання хаосу та нерухомості. Відповідно до цієї теогонії спочатку народився Хаос, потім — «широкогруда» Гея (земля), Тартар (найглибші надра землі), Ерос (пристрасть, бажання, любов) і породження Хаосу — Нікта (ніч) і Ереб (морок). Від Нікти й Ереба з’явилися Ефір (верхній світосяйний шар повітря) і Гемера (день). Гея народила зоряне небо (Уран), гори й Понт (море). Вважається, що на теогонію Гесіода вплинули єгипетська, ассиро-вавилонська, ханаанська й особливо ху- ритська космогонічні системи. Так, Кронос заступає в еллінів Урана так само, як хуритський батько богів Кумарбі замінює на небесному престолі поперед­нього батька богів Ана (Ану). При цьому новий бог представляє, порівняно з його попередником, вищу культуру. Кумарбі хети вшановували як бога зерна, а вік Кроноса давні греки сприймали як добу землеробської культури (можливо,

* Цей давньогрецький сюжет нагадує інший — шумерський, де Енкі, тобто «володар землі», стає (також унаслідок сакрального розподілу «сфер впливу») володарем вод, залишаючи панування на землі Енлілю — богові вітру й повітря.

** Образи гомерівських «першобожеств» Океану і Тетії, які дали життя всім богам, відповідають шумеро-аккадським «першобожествам» — подружжю Апсу й Тіамат.

саме тому Кронос оскопляє серпом свого батька Урана).

Фракія, як відзначалось, у стародавні часи була істо­ричною областю на сході Балканського півострова, між Егейським, Чорним і Мармуровим морями (нині східна частина Фракії приналежна до Туреччини, західна — до Греції та північна — до Болгарії). Свою назву ця історична область одержала від давнього населення — фракійців — групи давніх індоєвропейських племен (даки, одриси, гети та ін.), які колись населяли північний схід Балканського півострова та північний захід Ма­лої Азії. Під час Великого переселення народів фракійці змішалися з іншими пле­менами, ставши одним з етнічних елементів при формуванні болгар, румунів та інших етносів [18, 1292].

Космогонія орфіків

Орфей був сином фракійського річкового бога (за іншою версією — грець­кого бога Аполлона) і славився магічною силою мистецтва, якому скорялися не тільки люди, а й боги та навіть природа [90, II, 262]. Орфей одружений з Еври- дикою, і коли вона раптово помирає від укусу змії, спускається за нею в царство

мертвих.

Орфей не поклонявся Діонісу, вважаючи найвеличнішим богом Геліо- са-Сонце і називаючи його Аполлоном. Розгніваний Діоніс наслав на Орфея шалених вакханок, які розтерзали його й розкидали всюди частини його тіла. Голова Орфея допливла до о. Лемнос, де пророкувала й творила дива. У мі­фах про Орфея поєднується ряд давніх мотивів і переказів, зокрема й про його відвідування царства мертвих, про встановлення ним давніх релігійних обрядів і вакхічних оргій, про його посвяту в Самофракійські містерії тощо. З ім’ям Орфея пов’язана система релігійно-філософських поглядів (орфізм), що виникла на основі аполлоно-діонісівського синтезу в VI ст.

Епеменід, який виклав погляди Орфея в 500 р. до н. е., визнавав космогоніч­ними основами Повітря та Ніч. Від їхнього шлюбу з’явилися Тартар і два боги, що породили Світове яйце. У Гесіодовій схемі яйця немає, але воно відоме дав­нім грекам, як і іншим індоєвропейським етносам. Фракійці, як ми знаємо, також були давнім індоєвропейським народом, близьким до пелазгів і, можливо, фракій- сько-пелазгійська космогонія орфіків є водночас протиставленням і доповненням східних уявлень про походження світу. Ідея Світового яйця є також у космогонії іншого давнього індоєвропейського народу — індоаріїв, що, імовірно, свідчить про якесь загальне джерело цих сакральних знань в епоху індоєвропейської єдності

(проте ця ідея відома, як ми пам’ятаємо з нашого першого тому, й іншим, неін- доєвропейським етносам, зокрема, монголоїдним, що свідчить про її універсаль­не значення й досить давнє походження). Прикметно, однак, що героєм орфічної космогонії є не громовержець Зевс, а водно-рослинний Діоніс (який, до речі, у своїх мандруваннях дійшов і до Індії), протиставлений багато в чому солярному Аполлонові [178, VI, ч. 1, 126-127].

На рис. 43 схематично відтворено різні космогонічні системи стародавніх греків.

Рис. 43. Схематичне відтворення різних космогонічних систем стародавніх греків

* * *

А оловним божеством індоєвропейських ахейців, які вторглись у світ середзем­номорської крито-мінойської цивілізації в середині II тис. до н. е., стають боги чоловічого начала. Верховна Богиня-Мати мінойців, запліднюючим супутником якої був бог-бик, поступово трансформується в богиню родючості та дружину цього бога Диве.

Сином цієї пари (Диве і Дивії) є водно-рослинне божество Діоніс, бог родю­чості та виноградної лози (першої рослини, посадженої старозавітним Ноєм після потопу). Відомі вже імена Посейдона (Нептуна), Гермеса (Меркурія), Ареса (Марса), а також Урана, Зевса (Юпітера), Деметри-Землі та її дочки Персефони — дружини Аїда (Плутона), тобто практично всіх планет Сонячної системи. Попри те, ахейці поклоняються архаїчній богині-матері велетнів (можливо, уособлення Хаосу), яка загрожує богам. Вона належить до пантеону пелазгів, що прибули на Крит, очевидно, за тисячу років до ахейців, у III тис. до н. е., з Пелазгії та Ма­лої Азії. Простежується початок протистояння двох різноспрямованих культів — водно-хтонічного, найімовірніше, лунарного Діоніса та солярного Аполлона, яке, можливо, переросло з часом у згадувану вже боротьбу грозового і сонячно­го божеств, що закінчилася у Стародавньому світі (саме близько середини II тис. до н. е.) перемогою громовержця.

Перехід від старих богів до нових характеризував також, як видно, і пере- дання влади від жрецького стану до військової аристократії. Наприклад, куль­том Зевса Критського з практикою людських жертвопринесень, запозичених у мінойців, керують уже не жриці й жерці колишніх культів, а юні воїни-курети. При цьому до Зевса батьком богів був Посейдон, коріння культу якого сягають, як бачимо, мінойської давнини. Посейдона вважали володарем Землі, згодом його вигнали в морську стихію (Деметра-Земля була в той час його дружиною, а образ бика — його символом, що доводить глибоку архаїку цього культу). Ві­домо, що, крім мінойського Криту, Посейдона як головне божество вшановува­ли лише легендарні атланти, а в давньогрецьку епоху його остаточно витіснили інші олімпійські божества. Можливо, платонівські діалоги та крито-мінойська релігія містять свідчення про якесь дуже давнє протистояння культів Юпітера та Нептуна, що відображені в давньогрецьких образах Зевса й Посейдона, які ми знайдемо й у інших релігійно-міфологічних системах Стародавнього світу.

Дослідники відзначають певний зв’язок мінойської релігії з єгипетською і ханаанською, тобто переважно семіто-хамітськими. Останні, у свою чергу, багато чим зобов’язані у своєму розвитку шумерам, які належать, як і міной- ці, за переконанням багатьох учених, до іберійсько-кавказького культурного кола. Впливу цієї культури (зокрема, хуритської) зазнала, як видно, і Гесіодо- ва космогонія, що з’явилася вже значно пізніше — близько УШ-УП ст. до н. е. Повертаючись до глибин крито-мікенських культів, зокрема головних образів богів-биків (Посейдона та Зевса ), варто ще раз наголосити на помітній ролі богині Деметри, тобто Матері-Землі. Найімовірніше, саме її праобраз від­повідав головному комплексу культу мінойців — Великої Богині, запліднюючим супутником якої виступав бог-бик (другорядний на той час образ). З приходом ахейців цей бог в образі бика стає головним патріархальним божеством, а ко­лишня Велика Богиня (Посидейя, Дивія, Деметра) — його дружиною. При цьо­му першим патріархальним богом стає тодішній володар Землі Посидао (По­сейдон), який згодом передає свою першість серед богів Диве-Зевсу, а його колишня дружина Посидейя стає дружиною Диве (Дивією). Інакше кажучи, По­сидейя та Дивія є одним образом, відомим пізніше як Деметра (тому, мабуть, у грецькій релігії й не залишилось свідчень колишньої дружини Посейдона, оскільки вона трансформувалася спочатку в дружину Зевса, а потім — тільки в матір Персефони).

З огдяду на це стає й зрозумілішим походження Діоніса — складного образу водно-хтонічного божества рослинності, відомого практично всім релігіям дав­нини (Думузі, Таммуз, Адоніс, Фуфлунс, Мардук та ін.). Цей бог, скоріше за все, є сином бога-бика Посейдона (колишнього «чоловіка Землі», її «коливальника») та матері-землі Деметри (Посидейї або Девії), якого значно пізніше (після переходу Деметри-Дивії в якості дружини до Диве-Зевса) почали вважати сином нового головного божества (Зевса-Юпітера). Цей сюжет відповідає і шумеро-аккадській міфології, де колишній «володар землі» водний бог Ейя-Енкі (паралель грецькому Посейдону) вважається батьком Думузі-Діоніса (пізніше Мардука), сестра якого — Гештінанна є шумеро-аккадською паралеллю грецькій Персефоні. Схематично ці міфоритуальні перипетії можна зобразити так: