Космогонічне вчення
Варто зазначити, що жодного раннього суто семітського культу на території Месопотамії дотепер не виявлено. Усі відомі нам аккадські боги — шумерського походження або віддавна ототожнені із шумерськими.
Так, аккадський бог сонця Шамаш ототожнювався із шумерським Уту, богиня Іштар — з Інанною, бог бурі Адад — з Ішкуром (Імом) тощо. Бог Енліль одержує семітський епітет «Бел», «володар». З розквітом Вавилона дедалі більшу роль починає відігравати головний бог цього міста Мардук (рис. 52), але і це ім’я за своїм походженням шумерське.Вавилонське космогонічне вчення представлене великою поемою-епосом «Ену- ма еліш» (за першими словами поеми — «коли вгорі», початок Х ст. до н. е.). Поема відводить головну роль у створенні світу Мардуку, який поступово посідає головне місце в пантеоні II тис. до н. е., а до кінця старовавилонського періоду одержує загальне визнання і поза Вавилоном. У поемі зображено послідовні покоління богів, з яких кожне перевершує попереднє, а також теомахію — бій старих і нових богів. Ідея поеми — виправдати звеличування Мардука як прямого і законного спадкоємця давніх могутніх сил, зокрема і шумерських божеств. «Споконвічні» шумерські боги виявляються при цьому молодими спадкоємцями більш давніх сил, які вони знищують [90, II, 651].
Рис. 52. Мардук — головний бог міста Вавилона, XIV ст. до н. е.
В ашшурскій версії поеми (кінець II тис. до н. е.) Мардука заміняє Ашшур, головний бог міста Ашшур і центральне божество ассирійського пантеону. Це стало виявом загальної тенденції до уніфікації і до монотеїзму, точніше — монола- трії, що виражається у прагненні виокремити основного бога. Відповідно до космогонічних мотивів «Енума еліш» ряд поколінь богів створюють бога-деміурга Бела (Мардука), який розрубує Тіамат-Оморку (букв. «море»), що панує над пітьмою і водами (її опис нагадує злісних вавилонських демонів) і створює з її тіла небо і землю, організує світовий порядок і наказує відрубати голову одному з богів, щоб з його крові і землі створити людей і тварин.
Міфи про створення світу і роду людського у вавилонській літературі пов’язані зі сказаннями про людські нещастя, загибель людей і навіть про руйнування всесвіту внаслідок потопу. Як і в шумерських пам’ятках, у вавилонських сказаннях підкреслюється, що причина нещасть — злість богів, їхнє бажання зменшити кількість роду людського, який дедалі зростає і набридає богам своїм шумом. Про покарання людей розповідає і міф про бога чуми Ерру, який облуд-
ним шляхом відбирає владу в Мардука. Цей текст, на думку дослідників, проливає світло на вавилонську теологічну концепцію якоїсь фізичної і духовної рівноваги світу, що залежить від присутності на своєму місці законного власника [90, I,652].