Космічна катастрофа і сакральна жертва
Межа між Юпітером та Марсом, з одного боку Сонячної системи, або між Марсом та Юпітером — з другого, ніколи не перетинається (єдина зафіксована спроба такого «прориву» за «пояс астероїдів» була у вавилонян, де Набу-Меркурій, син Мардука-Юпітера, почав потроху відсувати батька на другий план, але з цього майже нічого не вийшло).
«Пояс астероїдів», як можливе місце прадавньої загибелі ще однієї планети Сонячної системи (яка «опікується» зодіакальним сузір’ям Риб, де нинішніми «господарями» є Енкі- Нептун та Мардук-Юпітер), справді міг бути якоюсь сакральною жертвою космічного значення. Таку жертву могли принести, скоріше за все, для врятування Землі — єдиної заселеної планети в нашій зоряній системі. Пам’ять про цю катастрофу, яка, безумовно, не могла не порушити природний рух «небесної ієрархії», знайшла, можливо, своє відображення в різних релігійно-міфологічних системах, з однією тільки відмінністю: прихильники злого начала бачили в цьому одне, а доброго — інше. Але розуміння того, що в деякі періоди переважає зле начало, зафіксовано практично в усіх розвинених системах вірувань (див. табл. 36).Цією прадавньою загиблою планетою, ймовірно, міг бути давньогрецький Фаетон — син Геліоса — бога Сонця. Його вбиває, як відомо, громовержець Зевс (Юпітер), який у західних та східних семітів ототожнювався з їхнім Мардуком — сином водного бога Енкі (саме у воді гине Фаетон, скинутий Зевсом-Мардуком з неба). Фаетон міг бути давньогрецькою паралеллю давньосемітського Апсу (Абзу), вбивцею якого вважається Енкі (після чого і з’являється Мардук в якості верховного бога), а також більш пізньому Асклепію — сину Аполлона-Феба, який замінив Геліоса. Інакше кажучи, може статися, що Апсу-Фаетон-Асклепій є одним планетарним божеством, природно пов’язаним зі своїм батьком — Сонцем, що був творцем всієї Сонячної системи.
Тіамат у релігійно-міфологічному розумінні була представником зовсім іншого світу, а саме — водно-хтонічного, де господарювали Енкі-Нептун та його іпостась Думузі-Плутон, які в певному сенсі ототожнювалися з Наммою-Тіамат — уособленням водного Хаосу у вигляді «семиголового» чудовиська.
Переможцем цього чудовиська вважається Нінурта, який поєднує в собі риси Аполлона та Ареса (тобто є, найімовірніше, однією з іпостасей Сонця-Уту — попередника Ана та Енліля. Можливо, що ця перемога над Тіамат коштувала життя самого Нінурти (який у такому разі може вважатися шумерською паралеллю грецького Фаетона). Його смерть (зіткнення Нінурти-Фаетона з іншим небесним тілом — Тіамат у зоні сучасного «пояса астероїдів») врятувала Землю, але й, відповідно, порушила встановлений лад у Сонячній системі. Саме тому, мабуть, зодіакальний знак Риб(де панують Енкі-Нептун та Мардук-Юпітер) і вважається певним «рубіконом», пов’язаним з космічним протистоянням між силами добра і зла (саме в «епоху Риб» з’являється і Спаситель людства Ісус Христос).
МІФОЛОГІЧНІ «ВІКИ», ЇХ ОСНОВНІ ОЗНАКИ
І ГОЛОВНІ «ПРАВИТЕЛІ»
Таблиця 36
| Міфологічні «віки» | Перший золотий | Другий срібний | Третій бронзовий | Четвертий залізний |
| Час доби | Ранок | День | Вечір | Ніч |
| Стихії | Вогонь | Повітря | Земля | Вода |
| Принципи | Добро | Добро | Зло | Очікування перемоги добра |
| Містичні акти | Світло вступає в поєднання з хаосом | Матерія набуває форму | З’являється смерть | Зароджується надія |
| Правителі в різних традиціях: давньоєгипетська | Ра | Шу | Сет-Апоп | Гор |
| західносемітська | Ілу-Ел | Адад | Ямму (Яхве)- Муту | Балу (Решап- Астар) |
| давньогрецька | Кронос | Зевс | Гадес-Аїд | Аполлон |
| давньоіндійська | Брахма | Вішну | Шива | Крішна |
| християнська | Бог-Отець | Бог-Дух | Сатана | Бог-Син |
Подвиг Нінурти-Фаетона-Асклепія (іпостасі Аполлона як бога Сонця) був з часом приписаний Мардуку-Асаллухі-Діонісу (іпостасі Енкі-Нептуна як божества Хаосу), а пам’ять про цю космічну катастрофу залишилась у давніх переказах та міфах, зокрема про різні «віки» світобудови. При цьому деякі такі «віки» охоплювали одну зодіакальну епоху тривалістю у 2160 років (наприклад, давньогрецька міфологія, де, змінюючи одне одного, боги Кронос-Сатурн, Зевс-Юпітер та Аїд- Плутон відповідають зодіакальним епохам Козерога, Стрільця та Скорпіона), а інші могли поділяти весь «зодіакальнийрік» у 25920 років на відповідні чотири «сезони», які, у свою чергу, могли поділятися на відповідні «місяці», а останні — на
«тижні» та «дні».
При такому підході «сезони» становлять 6480 років (три зодіакальні епохи), «місяць» — одну зодіакальну епоху, «тиждень» — 540 років (цей період приблизно рівний відомим циклам українського вченого М. Чмихова), а «день», або «правильніше» «доба» — 77 рокам (тобто більшовицько-радянська влада панувала «всього» одну зодіакальну «добу»). Зодіакальний «сезон», очевидно, означає в метаісторичному сенсі завершення однієї мегаепохи (її початком був відомий усім релігіям акт «створення світу» близько IV тис. до н. е., а завершенням — друге пришестя Спасителя, яке відбудеться, найімовірніше, на самому початку астрономічної «епохи Водолія», тобто близько 2400 р.).Тепер повернемось до західносемітської релігії, з якою ми познайомились у цьому розділі. Насамперед треба наголосити на наявності у семітів (як і в шумерів, єгиптян, інших розглянутих нами народів) поняття Єдиного Бога, який зазвичай позначався як «ілу», «ел» (з малої літери) або як Ілу, Ел, Аллах (з великої). Це був Бог взагалі, він не мав ні батька, ні матері, а навпаки був прародителем усіх. Часто називався «Бик» і зображувався в образі старця із сивою бородою. З часом Єдиного Бога почали ототожнювати з його поро дженнями і він посідав зазвичай чільне місце в пантеонах. Але пам’ять і віра в Єдиного Бога-Творця ще довго зберігалася в Ханаані-Хуру, і в місті Саліма (Єрусалимі) хуритські жерці-царі відправляли прадавній культ Ель-Еліона — Бога Всевишнього, доки це місто не було захоплене євреями-хабіру.