Коротка історія Східного Туркестану
Початкові етапи заселення Східного Туркестану сучасні дослідники зараховують, як правило, до епохи неоліту, де простежуються сліди трьох археологічних культур (див. рис. 26): перша з них характеризується наявністю мікролітичних виробів, друга — пам’ятками Розписної кераміки, третя — великими шліфованими знаряддями (зокрема, кам’яними сокирами з нефриту, датованими УІ-ІІІ тис.
до н. е.). Неолітичному періоду передували більш давні епохи, коли Східний Туркестан був територією, на якій, як і в Середній Азії, існувало два типи індустрій — західна, європейський палеоліт, і східна, азійський палеоліт. Азійський палеоліт (так звана східна зона) тут, очевидно, автохтонний, а європейський відображає сліди ранніх міграцій. Наприклад, у провінціях Північного і Північно-Західного Китаю вже в епоху мезоліту домінували мікролітичні культури, найвідомішою з яких є Гобійська культура. При цьому було виявлене істотне розходження між мікролітами Середньої Азії, Індії, Іранського нагір’я, де представлені добре виражені знаряддя геометричної форми, і Центральної Азії, де такі знаряддя відсутні. Для зони стику цих двох великих мезолітичних областей (Середня Азія) характерне існування як культур з геометричними мікролітами, так і без них. Ніяких мікролітів геометричних форм у Східному Туркестані не виявлено, і це вказує на те, що від Паміру, ймовірно, починається територія «східної зони» пам’яток кам’яного віку [25, 120-121, 130-131].В епоху неоліту на території Східного Туркестану з’являються сліди розписної кераміки типу Яншао, а знайдені тут кам’яні знаряддя подібні до ранньоземле- робських областей Китаю — Ордосу і долини ріки Хуанхе. Деякими дослідниками висловлюється думка про можливості раннього проникнення в Китай культур євро-африканського або австралоїдного виду. Водночас вважається встановленим, що творці культур Розписної кераміки в Китаї рухалися з басейну ріки Янцзи (тобто з районів Індокитаю) наприкінці У-ІУ тис.
до н. е., досягши на початку III тис. до н. е. верхнього плину ріки Хуанхе. Таким чином, спираючись сьогодні на існуючі археологічні дані, можна робити висновок, що носії культур Яншанського типу, пов’язані походженням не з віддаленими західними культурами, а зі значно ближчими їм
Рис. 26. Пам’ятки первісних культур на території Східного Туркестану [25, 137]
південними і що розселення їх йшло не із заходу на схід, а з півдня на північ і північний захід, тобто з ранньоземлеробського центру Південно-Східної Азії, що, здогадно, зазнав значного австралоїдного впливу. Назустріч і паралельно з носіями культури Яншао поширювалися носії неолітичної Кельтемінарськоїкультури кінця ІУ-ІІІ тис. до н. е., зона поширення якої охоплювала територію від Приаралля до Східного Туркестану і яка, очевидно, історично пов’язана з синхронними культурами від Перської затоки до області Гобі. Кельтемінарські пізньонеолітичні племена рибалок і мисливців продовжували мікролітичну традицію своїх попередників [25, 132, 150].
У III тис. до н. е. східноєвропейська і західноазійська ділянки великого євразійського степового поясу (від ріки Прут на заході до Уралу на сході) займають племена Ямної культури, що належать до індоіранської спільності. Одночасно з ямниками в Південному Сибіру поширюється Афанасіївська культура, пам’ятки якої мають певну подібність з ямними, а представники ямних і афанасіївських племен виявляють антропологічну близькість. Разом з тим помітна і досить чітка самостійність походження ямних і афанасіївських старожитностей. Не виключена можливість зв’язку Афанасіївскої культури ІІІ-ІІ тис. до н. е. з носіями тохарських мов. Так, у Східному Туркестані були знайдені ранньосередньовічні рукописи, що належать до невідомих індоєвропейських мов, які були названі тохарськими (за назвою народу тохарів, що жив у Середній Азії в пізньоантичну епоху). У рамках індоєвропейської мовної сім’ї тохарські мови належать до особливої групи і не мають прямих нащадків серед сучасних мов, але багато їх характеристик свідчать про близьке їх споріднення з так званою давньоевропейською гілкою індоєвропейських мов, що охоплює балто-слов’янські, германські, кельто-італійські й деякі інші.
При цьому можна з упевненістю стверджувати, що пратохарські мови раніше за інші давньоєвропейські виокремилися з цієї спільності. Їх носії, очевидно, і проникли в глибоку давнину на схід. Не виключено, на думку сучасних дослідників, що саме з однією з таких ранніх міграцій пов’язана, зокрема, історія племен Афа- насіївської культури Південного Сибіру [80, 47-48].Східний Туркестан, таким чином, зазнав ще з палеолітичної епохи впливів різних культур, розташованих на його периферії, що схематично показано на рис. 27.
Рис. 27. Найбільші області поширення культур палеоліту на периферії Східного Туркестану
I — Середня Азія, II — Казахстан, III — Алтай, IV — Монголія, V — Лесове плато Китаю, VI — долина Гангу, VII — Пакистан, VIII — Афганістан, IX — Тибет [25, 128]