Китай в ІІІ—УІ ст.
Важливою рисою середньовічного Китаю був його синкретизм, який народився на ґрунті співіснування і синтезу „трьох вчень”: конфуціанства, даосизму і китайського буддизму. Конфуціанство, як провідне етико-моральне вчення давнини і в епоху середньовіччя не втратило свого значення.
Конфуціанські вчені залишалися охоронцями і вчителями державних і моральних суспільних принципів, творцями юридичних норм і системи освіти. З історичних традицій запозичувалися методи ефективного управління країною і підкорення підданих володарю.Даосизм як релігійне вчення оформилося на основі положеньфілософського даосизму. Пізні даосивитовкмачували відомий канон філософського даосизму — Дао де цзин — у містичному дусі, сприйнявши давню ідею про боротьбу доброго та злого. Послідовники релігійного даосизму претендували на перетворення свого вчення у державну релігію. Даоси розробили за буддистським зразком свої заповіді, склали список заслуг та провинностей добропорядних підданих. Найсуворіші покарання передбачалися за державну зраду та бунтівництво. Саме тому танський дім і став вести своє походження від Лао-цзи — легендарного засновника даосизму, якого офіційно обожнили.
Буддизм, проникнувши з Індії, вплинув на всі аспекти життя китайського суспільства. Монахи і проповідники приходили спочатку із Середньої Азії та осідали у Ганьсу, Шеньсі та Хенані. В V ст. у південні царства стали прибувати видатні віровчителі, які отримували різноманітні пільги при дворі. Поширившись на Далекому Сході під назвою Махаяна („Велика колісниця”, „Широкий шлях порятунку”) середньовічний буддизм був помітно м’якшим стосовно вірян. Суворі вимоги були характерні лише для тих, хто прийняли постриження. Посиленню позицій буддизму сприяла загальна історична ситуація III—IV ст. У буддистські монастирі масово прибуваливтікачівідподатків,утисківпереслідувань,якселяни, так і аристократи.
Уже у III—IV ст. навколо столичних центрів Лояна та Цаньаня діяло близько 180 буддистських монастирів, а наприкінці V ст. у державі Східна Цзинь їх налічуувалося 1.800 з 24 тис. монахів. Однак, прагнучи контролювати буддистські монастирі, держава часто наражалася на конфліктні ситуації. Наслідком такого протистояння були похід Тоба Тао на монастирі, гоніння на монахів у VI ст., спроби Ян Цзяня піднести значення конфуціанства, звинувачення буддистів Лі Юанем в ухилянні від казенних повинностей1.Падіння імперії Хань на зламі ст. спричинило
глибинні соціокультурні зміни на території Китаю. Після занепаду державного і соціального устрою почався пошук нових моделей цивілізаційного співіснування різних культур та управлінських моделей у регіоні. Для системи державного управління наприкінці II ст. було характерним падіння авторитету імператорської влади та девальвація її сакрального характеру, регіоналізація країни та встановлення на місцях влади місцевих чиновників та воєначальників. Сучасники сприймали добу як час „загальної ненависті та ворожнечі”. З падінням династії Хань втратила номінальну єдність і імперія. На її території утворилися три ворогуючі держави: Вей (Цао Вей) (220—265 рр.), яка охоплювало більшу частину Північного Китаю від Дуньхуана на заході та Ляодуна на сході до межиріччя Хуанхе і Янцзи на півдні, Шу (Шу-Хань) (221—263 рр.), яка охоплювало Сичуань та південні райони Шеньсі та Ганьсу, більшу частину Юньнані та Гуйчжоу, захід Гуаньсі та У (222—280 рр.) у південно-східних районах колишньої імперії. Засновники цих царств намагалися підтримувати авторитет влади за старими імперськими канонами, утверджуючи уявлення про сакральний характер влади правителя, поширюючи легенду про його божественне походження, дотримуватися відповідних ритуалів. Однак, на думку дослідників, їхня влада влада більше нагадувала режим військової диктатури. У результаті постійної боротьби
1 История стран Азии и Африки в Средние века: Учебник [Ф. М. Ацамба, З.
Г. Лапина, М. С. Мейер]. - Ч. 1. - С. 32-37. між цими державами перемогу отримала наступниця Вей — імперія Цзинь, яка в 263 р. приєднала Шу, а у 280 р. — У. Після смерті правителя Сима Яня починається „виступ восьми князів”, який продовжувався до 306 р. і остаточно підірвав могутність країни. Цим скористалися сусідні кочові племена і в 316 р. шаньюй сюнну Лю Юань розбив цзиньські війська, захопивши в полон імператора. Тому у центральних і південно- східних районах було проголошено нову державу — Східний Цзинь1. Коли у долині Хуанхе в 398 р. владу вибороли табгачі, заснувавши Північну Вей, правляча династія Тоба взяла курс на буддизацію країни[695] [696].Усі ці зміни наклали відбиток на світосприйняття пересічного китайця. Почав руйнуватися міф про вищість „Серединної держави” над світом „варварів”, чужинців, що його оточували. У середовищі еліти поширюється стиль фен лю (вітру і потоку), який виражався у демонстративній зневазі до багатства та почестей. Ці зміни у світосприйнятті невіддільні від кардинальних ідеологічних змін, що відбулися у китайському суспільстві. Передусім це стосується витіснення конфуціанства, яке набуває при Хань ортодоксального характеру, буддизмом та даосизмом. Становлення даосизму як широкого релігійного вчення відбувається у II—IV ст. У царстві Чень-Хань у Сичуані в першій половині IV ст. даосизм став державною ідеологією. Його вплив був добре помітним при дворі Східного Цзинь. У 444 р. даосизм проголосила державною релігією імперія Північна Вей.
Наприкінці IV — на початку V ст. розпочинається утвердження позицій буддизму як державної ідеології, що помітно в протегуванні цьому вченню майже усіх китайських правителів. У Північній Вей він фактично завоював статус державної релігії з другої половини V ст., у південній імперії Лян — з початку VI ст. При дворі імператора Тоба буддизм спочатку користувався повною підтримкою, а буддистські монахи проголосили володаря втіленням Будди. Правитель призначав главу церкви, якій робилися щедрі пожертви, виділялися раби для праці у храмах та на монастирських землях.
Під опікою влади монастирі перетворилися у центри культури та освіти, які накопичують значні багатства. Потрапляючи на китайський ґрунт буддизм поступово китаїзувався, інтегрував елементи традиційних культурних уявлень. Водночас інтенсивне розповсюдження буддизму натрапило на підозріле ставлення, а іноді й протидію влади, з огляду на достатньо сильно укорінені у ідеології позиції конфуціанства, а пізніше і даосизму. Критика „варварського” вчення виливалася у полеміку з його носіями. У 446 р. північновейський імператор Тоба узагалі заборонив буддизм та наказав закрити усі монастирі. Аналогічні кроки були ужиті у імперії Північна Чжоу в 557 р. Однак зупинити подальше проникнення та зміцнення позицій буддизму вони не змогли[697].