Імперії Суй і Тан.
Конфуціанство, яке знову зайняло в добу Суй (589—617 рр.) і Тан (618—907 рр.) позиції офіційної ідеології, диктувало основні норми життя у країні, виступало чинником збереження моральних принципів та визначало характер адміністрації, систему освіти.
З досвіду попередників було взято детально розроблені принципи взаємин у родині та суспільстві, між правителем і його підданими. Вшанування предків та оспівування минулого, певною мірою навіть героїзація, вчення про гуманність та синівську повагу, обряди та правила етикету міцно увійшли в генетичну пам’ять населення імперії. В основу танських законів було покладено порядки, вироблені поколіннями конфуціанців, і, частково, легістами. Конфуціанство утримувало провідні позиції, передусім, у галузі адміністративно-політичного устрою суспільства, освіти, дипломатії, теорії військового мистецтва та інших галузей знань, що стосувалися управління країною. Вплив конфуціанства достатньо відчутно виявився в офіційній історіографії. За імператора Лі Шиміня ця справа, як річ державної ваги, була перетворена в офіційну службу, а історики настановлені вищими державними чиновниками. Вони займалися підготовкою династійних історій попередніх епох, формуючи їх за зразком „Історичних записок” Сима Цяня. На основі хронікальних записів попередніх авторів було створено вісім так званих „нормативних” династійних історій, які охоплювали добу І—УІІ ст. У спеціальних установах історики-архіваріуси опрацьовували свідчення щодо поточних подій та окремих державних діячів. Матеріалами слугували імператорські укази, звіти відомств, доповіді та звіти місцевих установ. Складені збірки зазвичай зберігалися до кінця царювання династії. За нової влади здійснювали остаточне доведення, доопрацювання і випуск у світ історії країни в період правління попередників. Для подготовки учнів до іспитів зі старовинних конфуціанських праць було складено збірники канонів „Чотирикнижжя” (Си шу) і „П’ятикнижжя” (У ирин). В окремі періоди у танських столицях і провінції у спеціальних школах навчалося до 60 тис. осіб. Серед них були сини тюркських каганів і князів із Турфана і Тибету. При дворі імператора Лі Лунцзи у VIII ст. створили вищі збори конфуціанських учених, які отримали назву академії Ханьлінь. Публікація указів і розпоряджень поступово вилилася у своєрідний урядовий вісник. Учений Ду Ю (755—812 рр.) склав першу збірку енциклопедичного характеру „Тундянь”.Середньовічна ідеологія Китаю характеризується синкретизмом, який зародився на основі співіснування так званих „трьох вчень”: конфуціанства, релігійного даосизму і китайського буддизму. Шляхом синтезу ідей та уявлень, отриманих з учення буддизму, з традиційною китайською думкою, з конфуціанським прагматизмом виникнув чань- буддизм, заснований, за переказом, індійським проповідником VI ст. Бодхідхармою, який відкинув вивчення канонічних сутр, ритуали і поклоніння Будді засадничо та проголосив головним засобом пізнання і просвітлення медитацію. Правителі сприяли буддистській школі Тяньтай, розглядаючи її як засіб політичної консолідації імперії. Учення Хуаянь, засновником якого, за традицією, уважають Фа-шуня (557—640 рр.), розвинуло положення школи Тяньтай і стверджувало, що всі дхарми виникли одночасно і мають два аспекти: статичний (пов’язаний із назвою) і динамічний (пов’язаний з явищем).
Згідно з цим, все у світі тяжіє до єдиного центру: в релігії — до Будди, в імперії — до правителя1.
У добу Суй — Тан жорсткий державний контроль за діяльністю буддистської та даоської церков зберігався. Дозвіл влади був потрібний не лише на відкриття монастиря, а й спорудження вівтаря та ведення проповідей[698] [699]. Засновник Суйської династії Вень-ді ще до свого вступу на престол у 581 р. отримав мощі Будди від індійського монаха. Ставши імператором, він, разом із наставником Тань-Цянем, обстежив їх і зарахував до семи державних коштовностей. За прикладом індійського правителя Ашоки Вень-ді вирішив організувати грандіозну церемонію переміщення мощей Будди у нові раки і спеціально побудовані храми, таким чином відсвяткувавши свій 60-річний ювілей. Спадкоємець престолу Ян Гуан особисто очолив будівництво спеціального храму на околиці столиці. У день ювілею у тронному залі вони були урочисто укладені у кришталеві та золоті раковини і відправлені з буддистськими монахами у всі провінційні центри імперії[700]. За Танів у 653 р. склали, а в 737 р. опублікували кодекс Тан люй шуі, який регламентував низку галузей суспільного життя на основі жорсткої адміністративної субординації та чіткої соціальної ієрархії. Його теоретичною основою стало конфуціанство, яке надавало повну юридичну компетенцію лише імператору[701](луанді), який титулувався Сином Неба (тянь цзи). Його особа сакралізувалася. Серед шести відомств (лю бу) центральних органів виконавчої влади, які підпорядковувалися Управлінню відомств (Шаншушен) було і Відомство Ритуалів. Ще в 604 р. вводився іспит на ступінь цзиньші, а на початку доби Тан існувало 8 різних за значимістю екзаменаційних рангів. Кандидати писали твори, які передбачали знання канонізованих творів. Отримання такого рангу давало можливість бути призначеним на посаду в системі державного управління. З другої половини VII ст. частину буддистських монастирів уряд перевів на державне утримання, встановивши квоти і норми прийому у сангху. Внутрішнім життям монастирів відали спеціальні бюрократичні органи. Часто двір конфісковував церковне майно та розстригав монахів. За підтримку урядової діяльності правителі надавали монастирям пільги і землеволодіння, дарували рабів та залежних селян. Монахи отримували посвідчення від влади і звільнялися від оподаткування. Їхні громади при монастирях розглядалися як окремі великі родини зі спільним майном. Монахи виконували функції вісників, наглядачів, інформаторів. Імператорський уряд до середини ІХ ст. підтримував буддизм, використовуючи його для зміцнення свого престижу. Однак стійкість конфуціанської традиції та опір даосизму заважали повному утвердженню буддизму. Його посилення, зростання монастирів та їхніх землеволодінь наштовхнулося на опір державної влади. Перехід в монахи став обмежуватися, було зроблено спроби скоротити кількість сільських храмів. Лише у 845 р. конфісковано майно близько 45 тис. монастирів і храмів, розстрижено чимало монахів. Уряд став сприяти даосизму. Його монахам давали почесні звання, а в 666 р. офіційно визнано святість Лао-цзи. У першій половині VIII ст. була заснована даоська Академія1.