Кавказ — територія (понад 500 тис. кв. км) між Чорним, Азовським і Каспійсь­ким морями, в межах Альпійської складчастої області.

Поділяється на Північний Кавказ, Передкавказзя та Закавказзя. Центральне положення займає гірська сис­тема Великого Кавказу. Осьову частину Кавказу становлять Головний, або Вододіль­ний хребет і Бічний хребет з вершинами понад 5 тис.

— Ельбрус (5642 м), а також Дихтау (5203 м), Шхара (5068 м), Казбек (5033 м). Хребти осьової частини облямовані з півночі більш низькими пасмами — Скеля­стим і Пасовищним хребтами. Закавказьке нагір’я складається з хребтів Малого Кавказу (висота до 3724 м) і Вірменського нагір’я (висота до 5165 м — Великий Ара­рат). Сурамський хребет у Закавказзі пов’язує Великий Кавказ із Малим. У горах Великого Кавказу — льодовики загальною площею близько 1,5 тис. кв. км. Най­більшим озером Кавказу є Ван. Ріки — басейнів Каспійського (Кура з Араксом, Сулак, Терек, Кума), Чорного (Ріоні, Інгулі) й Азовського (Кубань тощо) морів. Схили Кавказу вкриті листяними (бук, дуб) і хвойними лісами, вище — альпійські луги. В межах Кавказу — частина територій Російської Федерації, Азербайджану, Вірменії, Грузії; частина територій на сході Туреччини й на північному заході Ірану [18, 474].

Передкавказзя — територія на північ від Великого Кавказу, обмежена з пів­ночі Кумо-Маницькою западиною, із заходу — Азовським морем і Керченською протокою, а зі сходу — Каспійським морем. Передкавказзя приналежне до Північ­ного Кавказу, що займає майже весь північний схил Великого Кавказу і повністю його західну частину, а також частину південного схилу Великого Кавказу на за­ході (до ріки Псоу). Закавказзя — також частина Кавказу, на південь від Головного, або Вододільного хребта Великого Кавказу і охоплює більшу частину південного схилу Великого Кавказу, Колхідську й Кура-Араксинську низовину, Закавказьке нагір’я, Талиські гори і Ленкоранську низовину (в межах Закавказзя — Азербай­джан, Вірменія й основна частина Грузії) [18, 408, 953, 1074].

Кавказ, відповідно до біблійних переказів, є прабатьківщиною всього «піс- ляпотопного» людства, оскільки саме у Кавказьких горах (Арарат) зупинився, як вважає більшість дослідників, Ноїв ковчег, з якого вийшли родоначальники трьох основних європеоїдних гілок — Сим, Хам та Яфет (від них походять сучас­ні семіто-хамітські й індоєвропейські народи). Проте Великий Арарат не є най­вищою вершиною Кавказу, що може означати можливість збереження не тільки «ноєвих», а й інших «допотопних» народів. До останніх можуть належати давні єв­ропеоїди, які говорять іберійсько-кавказькими мовами і мають певну мовну спорід­неність з іще давнішими палеоазійськими та сино-тибетськими етносами.

Такої точки зору дотримувались і деякі дослідники минулих століть. Вони вважали, що «корінний», «справжній» Кавказ містився в Центральній Азії і до нього прилягають, окрім нинішніх Кавказьких гір, високогірні хребти Гімалаїв, Тибету, Гіндукушу, де розгорталися перші сцени створення світу й відродження післяпотопного людства давньоіндійської, а також шумеро-вавилонської міфоло­гій. Наприклад, Полібій постійно називає Кавказом гори, що обрамляють Індію, а в середньовіччя місіонер-єзуїт Дезидері дає цю саму назву тибетським горам [166, 3~5]. Дослідник XIX ст. І. Шопен називав давніх жителів цих найвищих на планеті гірських хребтів (як і всієї Азії) народом синів, що етимологічно пов’язано з розведенням коней, кінним скотарством. Ці сини (від яких, напевно, беруть свій початок сино-тибетські та сино-кавказькі народи) поклонялися, за І. Шо­пеном, Місяцю та першій «зодіакальній» станції їхнього часу, яку вони називали «небесною кобилицею». Давньоіндійські брахмани у своїй астрономічній системі

Рис.

на території Міжрегіональної Академії управління персоналом (м. Киї·)

йменували цю початкову «станцію» Асвіна (від слова «кінь») і вважали, що від її шлюбу з Сонцем з’явилися на світ Близнюки, яких стародавні греки під назвою Кастора й Поллукса також поставили на чолі свого зодіаку, тобто близько VI­IV тис. до н. е. Дещо пізніше синів (або асів) почали витісняти народи (І. Шопен називає їх айранцями), що поклонялися Сонцю в його поєднанні із зодіакальним Тельцем і творчою силою активної, фалічної природи (зодіакальна епоха Тельця охоплює ІУ-ІІ тис. до н. е.).

Походження асів (тобто іберійсько-кавказьких народів) дослідники мину­лого вели від легендарних атлантів, які, на їхню думку, мали свої колонії на міс­ці нинішнього Каспійського моря, звідки вони й перебралися потім у район су­часних Кавказьких гір (звідси Кавк-ас — «гори асів», «Асовське (Азовське) море» тощо) [166, 7-9].

Вважаючи давній Кавказ місцем поклоніння жіночому пасивному началу, місцем існування «місячних вершників», багато дослідників минулих століть зга­дує про особливі жіночі республіки, населені войовничими амазонками. Розквіт цих легендарних утворень іноді датують приблизно ХІІІ-ХІІ ст. до н. е. [166, 15­16].