Карфагенська релігія
Як ми вже знаємо, місто Карфаген на узбережжі Північної Африки (сучасний Туніс), засноване фінікійцями в ІХ-УІІІ ст. до н. е., згодом перетворилося на найсильнішу торгову і морську державу Західного Середземномор’я (178, УІ, ч.
І, 139). Сторіччями тривали війни між еллінами і карфагенянами за володіння островом Сицилією. Згодом у боротьбу з ними за володіння островами Сицилією і Сардинією, а також Піренейським півостровом вступили римляни (які називали карфагенян пунами або пунійцями). Війни Риму і Карфагена (Пунічні війни) чергувалися періодами миру і завершилися, як ми бачили, повним знищенням Карфагена — одного з найвідоміших цивілізаційних стародавніх центрів.Карфагеняни, як зазначалося, були переселенцями з фінікійського міста Тіра. Вони вшановували богів Ханаану, але далеко не всіх. Першість серед карфагенських божеств посідала богиня-діва Танніт, відома з V ст. до н. е. за релігійною формулою пунічних написів як «Танніт перед Баалом» (нагадує західносе- мітську Анат). Найімовірніше, Танніт увібрала в себе риси великих богинь-матерів Угарита і місцевого лівійського населення. Символами Танніт були півмісяць, голуб і трикутник з поперечкою — схематичне зображення жіночого дітородного органа («знак Танніт»). «Володарка Танніт» вшановувалася практично в усіх карфагенських і давньофінікійських колоніях [178, УІ, ч. І, 140].
Один з головних богів карфагенян — Баал-Хаммон, що опинився в тіні Танніт, — зберіг деякі риси свого угаритського попередника Балу: Баал також був заступником землеробства і зображувався з колоссям у лівій руці (нагадує образ хуритського Кумарбі, а також Дагона). Ототожнений з грецьким Кроносом, етруським Сатре і римським Сатурном, Баал-Хаммон належав до старшого, найпершого покоління богів; саме йому, найімовірніше, приносили численні людські жертви (можливо, як Дагону — іпостасі Енкі-Нептуна).
Не менш вшановуваним богом у Карфагені був Решер (букв.
«полум’я», «іскра»), відомий ханаанеям у ІІ тис. до н. е., але він тоді не був приналежним до числа головних богів. Атрибут цього бога — лук, і він був радше богом грозовиці і небесного світла.З Фінікії колоністи принесли вшановування Мелькарта, який вважався заступником усіх, хто залишив батьківщину й оселився на нових місцях. Мелькарт ототожнювався з Посейдоном.
Карфагеняни, як й інші середземноморські народи, уявляли Всесвіт поділеним на три світи, розташовані один над одним. Замкнутість Космосу, що не має ні початку, ні кінця, відтворювалась у вигляді змії, яка згорнулася клубком і поглинає власний хвіст. Таке зображення зберігалося у храмі. Можливо, це той світовий змій, якого угаритяни називали Латану, а давні євреї Левіафаном. Землю уявляли лежачою між двома океанами, а Сонце, яке встає зі східного океану, обійшовши Землю, занурювалося в західний океан, що вважався морем мороку і житлом мертвих. Душі померлих могли потрапляти туди на кораблях чи верхи на дельфінах. Небо було місцем перебування головних карфагенських богів, зокрема Танніт і Баал- Хаммона [178, VI, ч. І, 141].
Карфагенські жерці (як і в Елладі) не були спадкоємною кастою, проте на практиці сан жерця часто переходив від батька до сина. Дозволялося до того ж поєднувати жрецькі і світські посади. Жерці кожного храму становили колегію, яку очолював головний жрець (чи жриця), приналежний до вищих верств аристократії. Серед служителів храму, крім жерців, були також музиканти, ворожбитки, цирульники, писарі й раби. Особливе значення в культі надавалось жертвопринесенням (частина врожаю, тварини і люди). Людські жертвопринесення відомі багатьом давнім релігіям, але якщо в етрусків, еллінів і римлян їм не властивий постійний характер, то в Карфагені людські жертви приносили щорічно — без них не обходилося жодне велике релігійне свято. Найпоширенішими були жертвопринесення новонароджених дітей, насамперед дітей знаті. І врятувати від такої долі свою дитину не в змозі ні видатний політик, ні воєначальник.
З часом жага крові карфагенських богів зростала: дітей приносили їм у жертву все частіше і на все нових територіях, які охоплює Карфагенська держава [178, VI, ч. І, 142].письма, що лягло в основу всіх наступних алфавітів західної цивілізації (грецького, латинського, слов’янського).
Оригінальні риси були властиві фінікійській релігії і міфології. Дослідження все більше підтверджують спорідненість релігійно-міфологічних уявлень фінікійців з уявленнями інших західносемітських народів, зокрема й угаритів і євреїв. За своєю структурою фінікійська релігія була досить архаїчною, зберігши немало елементів доісторичного розвитку. Подеколи успадковані з глибокої доісторії божества, зберігаючи колишні імена, набували нових рис, до того ж у різних містах різних. У фінікійській релігії існували і загальносемітські боги, і божества, вшановувані тільки в цій місцевості. Кожне місто мало своє божество-заступника, в образі якого втілювалося все найцінніше для цього міста і його жителів [152, 21-24]. Коротка хронологія Фінікії наведена в табл. 34.
КОРОТКА ХРОНОЛОГІЯ ФІНІКІЇ
Таблиця 34
| Доба | Основні події |
| X тис. до н. е. | Виникнення перших доісторичних поселень |
| IV-III тис. до н. е. | Виникнення перших міст, виготовлення гончарних виробів і обробка міді |
| Середина III тис. до н. е. | Фінікійці займають більшу частину берегової смуги Ханаану. Початок розвитку торгових центрів: Сідона, Тіра, Бейрута, Біблоса, Баальбека |
| IX ст. до н. е. | Завоювання Фінікії ассирійцями |
| VII ст. до н. е. | Нововавилонське панування |
| VI ст. до н. е. | Фінікія під перським пануванням |
| 333 рік до н. е. | Завоювання Фінікії Александром Македонським. Поширення елліністичної культури |
| IV-I ст. до н. е. | Фінікія у складі єгипетської держави Птолемеїв |
| 64 р. до н. е. | Приєднання Фінікії до римської провінції Сирії. Період романізації і подальшого змішання із сирійцями. Поширення християнства |
| VII-VIII ст. | Арабські завоювання і введення ісламу |
| XI-XVI ст. | Завоювання хрестоносців і мамлюків |
| XVII-XI ст. | Турецьке панування |
| 1918 р. | Ліван (колишня Фінікія) попадає під англо-французьке правління (Ліван в Першій світовій війні виступав на боці Туреччини, Австрії і Німеччини, які програли) |
| 1926 р. | Створення Ліванської республіки і прийняття конституції |
| 1943 р. | Проголошення незалежності Лівану |