Карфаген.
Заснований у 825 р. до н. е. вихідцями з Тіру Карфаген достатньо швидко перетворився в один з найвпливовіших політичних центрів Середземномор’я. Цьому сприяла достатньо ефективна адміністративно-управлінська модель.
У ході боротьби з грецькими колоніями на Сицилії, в Лігурії та на Піренейському півострові, а також найдавнішою іспанською державою Тартесс Карфагену вдалося згуртувати навколо себе північноафриканські, сицилійські, сардинські та піренейські колонії фінікіян (Рис.47). При цьому велике значення мав союз з етрусками. Паралельні за змістом присвячувальні надписи з Цере, складені фінікійською та етруською мовами і звернені до фінікійської богині Аштарт та її відповідника — етруської Уні (Юноні) вказували на міцність цього союзу[446].Вищими посадовими особами Карфагена були два суфети, яких античні автори порівнювали із спартанськими царями, преторами, консулами. Вони обиралися терміном на один рік і володіли правом законодавчої ініціативи, мали право скликати сенат та народні збори Карфагена, вести судочинство, очолювати певні поліцейські сили. Принаймні на початку ІІ ст. до н. е. суфети стали контролювати державні фінанси. Аристократичне правління у Карфагені, найімовірніше, здійснювали 300 осіб, яких Аристотель порівнював зі спартанськими геронтами, а римські історики називають цей орган сенатом. У ньому існував спеціальний орган — Вища рада (sanctius consilium), який був головною силою у Сенаті. Виходячи з повідомлення Полібія, дослідники припускають існування Ради тридцяти вже на час повстання найманців (близько 238 р. до н. е.). Найвищим судовим органом була колегія ста або ста чотирьох. Окремого слід відзначити
існування спеціальної посадової особи, яку Корнелій Непот називає praefectus morum — „охоронець моралі”. Він міг втручатися в особисте життя карфагенян, якщо вони порушували загальноприйнятні моральні норми1.
Рис.47. Карфагенська держава напередодні і після І Пунічної війни
У Карфагені релігія була як чинником зміцнення існуючої моделі соціально-економічної та політичної моделі, так і інструментом збереження родинних соціогенетичних зв’язків з фінікійською гуманітарною цивілізацією. Уже Діодор вказує на десятину, яку карфагеняни сплачували тірському храму Мелькарта. У середині VI ст. до н. е. карфагенський полководець Малх відправив десяту частину своєї сицилійської здобичі в Тір. Пізніше, в 405 р. до н. е., у Тір було відправлено бронзову статую Аполлона, захоплену на Сицилії у Гелі[447] [448]. У разі загрози захоплення Карфагену священні золоті реліквії з храмів також для схоронності відправляли до Тіру, як це трапилося у 309 р. до н. е. З іншого боку, після битви при Гімері, яка, за легендою, відбулася в один день із Саламінською, тобто 20 вересня 480 р. до н. е., карфагеняни, поряд з виплатою контрибуції у 2.000 талантів срібла, повинні були збудувати грекам два храми, де мали зберігати тексти договору. Оскільки на 396 р. до н. е. внутрішнє становище Карфагенської держави істотно загострилося, серед широкого загалу почала ширитися думка, що причина цього криється у руйнуваннях її збройними силами храму Кори і Деметри на Сицилії. Відповідно, щоб уплинути на релігійні почуття пересічних карфагенян, було введено культи цих богинь. Джерела доносять нам звичай приносити у жертву дітей, при чому часто замість власних карфагеняни проводили цей ритуал зі спеціально викупленими дітьми іноземців. У виняткових випадках, щоб не викликати гніву богів, спеціальні посадові особи відбирали для цього дітей найбільш знатних родин держави. Такі жертви могли приносити і самі батьки1. Пізніше, вже під час захоплення Карфагену римлянами, жерці храму Ешмуна виступили в ролі переховувачів та захисників утікачів з Бірси. Жерці звернулися до римського полководця Еміліана з проханням про збереження життя для тих, хто сам вийде з Бірси. Доволі міцними в політичному та економічному житті країни були позиції місцевих храмів, зокрема Ешмуна і Решефа. Окремі з них могли володіти цілими громадами. Однак самі храми знаходилися під контролем спеціальних посадових осіб держави — колегії „десяти над святилищами”[451]. Баркіди (починаючи з Гасдрубала), зміцнюючи свою владу в Іспанії, на своїх монетах зображали Бога Мелькарта, який пошановувався у місцевих фінікійських, передусім тірських, як Гадес, колоніях. Показово, що під виглядом Бога вони давали власні потрети[452]. На початок ІІ Пунічної війни Баркіди мали помітний вплив у Народних зборах1. Власний вплив у Іспанії Гасдрубал намагався використати для утвердження своєї влади у самому Карфагені. Пізніше цю політику Баркідів, спрямовану на посилення одноособової влади, продовжив в Іспанії Ганнібал[453] [454].