Кам'яномогильні джерела

Центральним божеством ранньої землеробської епохи, що залишила по собі сліди в «кам’яномогильному архіві», була богиня зерна Ашнан. У текстах Кам’яної Могили Ашнан виступає богинею, тотожною грецькій Деметрі.

Енкі й Думузі виступають в кам’яномогильних текстах своєрідними ан­типодами богу неба Ану та його сину Енлілю (богу повітря). При цьому Енліль пов’язаний з іншою близнючною богинею (Нінліль і її мати), що засвідчує певні архаїчні паралелі між двома групами божеств, які мають, вочевидь, різне по­ходження: водно-хтонічне (лунарне) і солярно-уранічне. До солярно-уранічної групи, крім Нінліль та її матері, Ана й Енліля, належав сонячний бог Уту, про якого в текстах Кам’яної Могили сказано, що він колись судив «правителів моря», тобто володарів водно-хтонічного світу. В зодіакальній символіці ця міфологічна подія могла належати до солярної епохи Лева (ХІ-ІХ тис. до н. е.). До цієї ж групи со- лярно-уранічних божеств належав і архаїчний бог Ураш (очевидно, Уран), якого в подальшому витіснив образ Ана-Неба.

У солярну епоху, в епоху домінування в зодіаку солярного Лева, переважали, імовірно, солярні уявлення і культи, що вступали в антагоністичні відносини з попередньо владарюючими водно-хтонічними культами матріархату. Ця матріар- хальність, що походила, очевидно, від представників зодіакальної епохи Діви, накладала свій відбиток і на перші солярні божества, які могли мати жіночу при­роду. Згодом вони все більше замінювались чоловічими солярними богами. Мож­ливо, саме в цю епоху усталилось уявлення про триєдиність солярного бога, відому в староєгипетській (Атум — Ра — Хепрі) і староіндійській релігіях. В останній досі гімн богу Сонця вважається найважливішим. Сонячна тріада могла на певному етапі міфопоетичного розвитку уявлятися у вигляді Сонця й двох супроводжую­чих його близнюків, один з яких був «світлої», другий — «темної» природи (напри­клад, староіндійські боги вранішніх і вечірніх сутінок Ашвіни або богиня ранку Ушас і богиня ночі Ратрі).

У лунарну епоху Рака (ІХ-УІІ тис. до н. е.), що настала після солярної епо­хи Лева, поступово відновлюється владарювання переважно матріархальних лунарно-грозових божеств, що зафіксовано релігійно-міфологічною системою ран- ньоземлеробського неоліту. В цю епоху головними стають лунарно-грозові ква- дри, де Матері-Дочці відповідають образи Батька-Сина (наприклад, Деметрі- Персефоні відповідає Посейдон-Діоніс). З розвитком патріархального устрою солярні чоловічі тріади могли замінюватись такими ж тріадами лунарно-грозо- вого походження (наприклад, кам’яномогильні Уту-Ан-Енліль витіснялися тріа­дою Ішкур-Енкі-Думузі, яка відповідає старогрецькій тріаді Зевс-Посейдон-Аїд).

В епоху Близнюків (УІІ-У тис. до н. е.) пантеони давніх божеств очолили, очевидно, боги-близнюки, один з яких уособлював солярно-уранічну, а інший — вод- но-хтонічну природу (наприклад, староіндійські Мітра і Варуна, староєгипетські Ра і Амон, мезоамериканські Кецалькоатль і Тескатліпока). У наступну епоху Тель­ця (У-ІІ тис. до н. е.) посилюються уявлення про домінування чоловічих божеств лунарно-грозового начала (староіндійські Індра-Сома), які в епоху Овна (ІІ тис.

Наведена схема характерна для релігійно-міфологічних систем різних регіонів світу. Наприклад, у розвитку системи вірувань Мезоамерики, яку ми розглядали в першому томі цього видання, чітко простежуються такі етапи:

• владарювання верховного багатофункціонального божества жіночої при­роди (умовно називається «Богиня з косами»), яка уособлювала одночасно небо й землю, життя і смерть (деякі її зображення мають по дві голо­ви) і від якої залежало процвітання й загибель усього світу. Відома та­кож і триіпостасна природа, що символізує три вікових періоди — юність, зрілість, старість. До пантеону цієї доби належить слабовиражений об­раз бородатого старця, відомого дослідникам мезоамериканської релігії як «Старий бог», який, здогадно, доводився батьком угодованого немов­ляти (без ознак статі) «Богині з косами» (так званий Товстий бог);

• поступово культ «Богині з косами», яка уявлялась в образі двоголового ящу­ра й була пов’язана з Місяцем, Землею і водою, замінюється культом ягуа­ра, під яким розумівся повелитель звірів і підземних надр («Пра-Діоніс»), який посів, вочевидь, місце «Старого бога» (можливо, «Пра-Посейдона»). Від цього бога звірів і надр «Богиня з косами» (можливо, в своїй дочір­ній іпостасі) народжує двох близнят, один з яких уособлює водне начало, а другий — кукурудзу, пов’язану з солярною символікою;

• розвивається культ дуалістичних божеств, богів-близнят, які уособлюють протилежні начала світобудови. Наприклад, у столиці мезоамерикансь­кої імперії Теотіукан височіли піраміди Сонця і Місяця, в релігії майя вели ворожнечу дві групи богів (володарів неба і володарів підземелля), у віруваннях тольтеків Кецалькоатль та Уїцилопочтлі створили першу людську пару тощо.

Примітно, що тольтеки назвали свою столицю Тула, в якій було зведено ве­личний Храм Вранішньої Зірки. Назви «Тула», «Туле» відомі багатьом релігій­ним традиціям, зокрема староіндійській, германській, слов’янській. Тула в індій­ському зодіаку, наприклад, означає сузір’я та епоху Терезів (ХУ-ХІІІ тис. до н. е.), яка в містичній традиції пов’язана із занепадом гіперборейської та атлантоїдної легендарних цивілізацій. Острів Туле згадується в скандинавських та інших дав­ніх легендах, а місто Тула відоме й донині в Російській Федерації як обласний центр.