Календарні святкування
Чотири сторони світу асоціювалися з давніх часів з чотирма частинами року і чотирма частинами доби, тобто простежувався смисловий зв’язок між просторовими і часовими параметрами світобудови (захід, наприклад, асоціювався з осінню).
При цьому уявлялося, що рік складається з чотирьох чвертей або двох половин, тобто щось (або хтось) є одночасно чотиричастинним і двочастинним (бог землі, наприклад, уявлявся чотиричастинним, а богиня неба — двочастинною). Водночас сонячний календар, відомий з епохи неоліту, об’єднував ці поняття, розмежувавши рік на дві половини (теплу і холодну), а також на чотири пори року, які розділяються двома сонячними рівноденнями і двома сонцестояннями в березні, червні, вересні і грудні. Крім того, сонячний рік міг ділитися (наприклад, в доарійській Індії) на 3, 6, 12 і 24 частини. Є дані про те, що давні греки святкували Новий рік в день народження Аполлона, що припадає на лютий, тобто на період Масниці-карнавалу (проводи зими). У Стародавньому Римі урочисто відзначали 25 грудня як Різдво нового Сонця, або День Непереможного Сонця. Також, існували з архаїчних часів і місячні календарі, й якісь інші — не сонячні і не місячні календарні системи. Наприклад, не мають явного відношення до руху небесних світил такі великі язичницькі свята, як Масниця, Великдень, день Великої богині (1 травня), день Великого бога (день Іллі 20 липня або день Квірина 20 серпня). При цьому збереглися відомості (зокрема, з релігії Індії) про «жіночу» (вересень—березень) і «чоловічу» (квітень—серпень) половини року. Можливо, ці уявлення походять ще від палеолітичної дихотомії «лівий — правий», яка пов’язувалася з поняттям «жіночий — чоловічий» (навіть у наш час чоловічий одяг застібається на правий бік, а жіночий — на лівий) [47, 109-112].У східних слов’ян фіксуються імена язичницьких божеств, які, на думку А. Голана, можна співвіднести з чотирма порами року і відповідними святами [47, 112-113]:
1.
Літнє свято на позначення переходу від піврічної фази наростаючого Сонця до фази убуваючого Сонця називалося Іван Купала. Іван — це Янус — дволикий бог, символ між минулим і наступаючим роком, який колись втілював дві половини року і будь-який початок—завершення. З ім’ям Купали співзвучне ім’я Купідон і ім’я великої богині Кібели, а імена Купали і Кібели — зі словами «коваль» і «кобила». Купала — це, здогадно, доіндоєвропейський бог, чоловік Великої богині, святкування якого пов’язане з моментом літнього сонцестояння (у ніч з 23 на 24 червня).2. На кінець квітня і початок червня (на сьомий четвер після Великодня) припадали свята, пов’язані з Ярилом (Юрієм, Георгієм). У червні проводився обряд, що імітував поховання Ярила: виготовляли чучело з підкресленою ознакою чоловічої статі, голосили над ним, як над небіжчиком, потім топили його або спалювали, а на ранок радісними вигуками зустрічали Сонце, що сходить. Вшановування Ярили, як наголошувалося, проводилося в четвер — день тижня, присвячений богові землі в образі громовика.
3. На Масницю (за сім тижнів до Великодня) інсценували поховання жіночого чучела — зимової іпостасі неолітичної богині, якому передувало (у ніч з 24 на 25 грудня) святкування Різдва нового Сонця (різдвяна ніч називалася «материнською»). В українській пісні є такі слова: «Уродилась Коляда напередодні Різдва», а в сербській колядці йдеться про старого бога і молодого бога (останнього в архаїчну добу заміщала, імовірно, Коляда-Снігуронька як божество зимового Сонця).
4. З Колядою було пов’язане божество Усень або Овсень. Мабуть, осінь, як і зима, уявлялася такою, що перебуває під заступництвом жіночого божества. Існував звичай спалювати на Різдво ляльку, що зображає Велику богиню.
Лютневе святкування Масниці і квітневе святкування Великодня розділяє Великий 40-денний піст, що існував ще за язичництва. У ряді випадків днем, коли закінчувався період зимової єдиновладності Великої богині і починався період пробудження Великого бога (неолітичного пра-Діоніса) вважалося 5 лютого, до якого і була приурочена Масниця-карнавал.
Одним з елементів Масниці є символічні бої, які, ймовірно, пов’язані з міфом про боротьбу двох богів — представників пекла (можливо, батька й сина). 15-17 лютого давні римляни святкували культове очищення (спокутування), яке присвячувалося покровителеві землеробства Квірину (одна з іпостасей бога землі), або Фебруусу — етруському богові підземного світу (персоналізація іншої функції бога землі), або Фавнові — богові лісів і пасовищ, покровителеві пастухів і мисливців, напівлюдині-напівкозлові (його прообразом також був бог землі). 11 лютого, імовірно, відзначався день слов’янського Велеса — божества, яке відтворюється як неолітичний бог землі [47, 113-114].Різдвяна ніч у різних народів Східної Європи (слов’ян, румун, угорців) називалася корачун (пов’язана з одним з імен бога пекла). У Стародавньому Римі протягом тижня перед зимовим сонцестоянням відбувалося святкування, присвячене Сатурну — доіндоєвропейському богові пекла. У всіх народів, які святкують Різдво, обов’язковою стравою є свинина — м’ясо тварини, пов’язаної з культом неолітичного божества землі. Різдвяна ялинка, за доіндоєвропейськими віруваннями, являла собою, ймовірно, Світове дерево — втілення неолітичної Великої богині. У дохетські часи в Малій Азії, за стародавніми клинописними текстами, 25 грудня бог родючості Телепінус (Таліпіну) приходив з мішком дарів від свого батька, бога землі, і вішав цей мішок на вічнозелене священне дерево (нагадує образи сучасних Діда Мороза або Санта-Клауса — Святого Миколая). Таким чином, в язичницькому святкуванні зимового сонцестояння з’єдналися, здогадно, два комплекси різних культових уявлень: поклоніння богові землі і вшановування бога Сонця [47, 114-115].
1 травня визнавався днем Великої богині і на Британських островах, наприклад, вважався нещасливим днем, а давні греки вважали несприятливим увесь травень. В усій Стародавній Європі 1 травня виконувалися обряди, присвячені Великій богині — «Матері світу». Цього дня встановлювали стовп, прикрашений зеленим віттям і кольоровими клаптями (образ Світового дерева). В усій Середньовічній Європі існувало повір’я, що в ніч на 1 травня відьми справляють свій шабаш. Наприкінці березня — на початку квітня святкували воскресіння божества рослинності — сина (дочки) Богині Неба і Бога Землі. У липні — серпні (20 або 27 липня) здійснювалося святкування, присвячене спеціально Великому богові
(сучасний «день Іллі», коли вважається, що «Ілля у воду помочився», після чого вже не можна купатися в річках та інших водоймищах). А. Голан вважає, що образ Іллі походить від колишнього бога грози. Восени Велика богиня вступала, очевидно, в період свого одноосібного панування, оскільки Великий бог землі в цей час засинав, а слов’янські Коляда й Усень-Овсень були, очевидно, зимовою й осінньою іпостасями [47, 116-117].