Інші давньоарабські боги
У давньоарабських пантеонах присутні й інші божества, що виконували функції верховних богів. До них належить, наприклад, Душара — верховне божество в пантеоні держави Набатея, якому поклонялися також деякі племена Північної і Центральної Аравії.
Душара — космічне божество, творець, упорядник світової гармонії і всесвітнього порядку, володар світу. Він був також богом-громовержцем і ототожнювався із Зевсом (іноді з Аресом). Водночас Душара (букв. «володар Шари», що співзвучне імені найдавнішого шумеро-аккадського бога Енмешарри) був богом землеробства і рослинності, виноградарства і виноробства і відповідав Діонісу, тобто був, очевидно, богом, що умирає і воскресає. Відповідно до міфу Душара народжений дівою-каменем. Ідолом Душари виступав чорний камінь, якому приносили жертви. Можливо, у Набатеї Душара ототожнювався з Аллахом (але не виключено, що Аллаха там боготворили поряд з Душарою) [90, І, 415]. Очевидно, іпостассю Душари був Аарра — бог родючості та рослинності, наділений рисами божества світла і Сонця. В елліністичний період він, як і Душара, ототожнювався з Діонісом (можливо, вже в дусі синкретичного орфізму, який намагався об’єднати образи Аполлона та Діоніса). За іншою гіпотезою, Аарра — споконвічне, можливо, заборонене ім’я Душари [90, І, 21].Іншим прикметним божеством давньоарабського пантеону був Хубал — бог мекканського племені курайш (з якого, як відзначалося, походив пророк Мухаммад), імовірно, бог-предок і заступник курайшитів, бог небес або Місяця. Хубал — головне божество мекканської кааби. Там містилося його зображення у вигляді людини — кам’яна статуя із золотою правицею. Чорний камінь (очевидно, метеорит; його боготворіння було переосмислене і сприйняте ісламом), вміщений в каабі, ймовірно, також уособлював Хубала. Як головне божество Мекки Хубал, очевидно, ототожнювався з Аллахом. Прикметно, що в Корані відсутні будь-які згадування про Хубала або про боротьбу з його культом.
Мусульманська традиція, за якою культ Хубала був запозичений у Мецці з держави Моав (там, як ми пам’ятаємо, вшановувався бог Хамос), не повідомляє і про руйнування статуї Хубала. Хубалу поклонялися також араби в державах Набатея і Пальміра [90, І, 606]. Отже, верховне божество Мекки Хубал є, очевидно, національним богом моавітян Хамосом, який мав спільні риси з давньоєврейським Яхве (один з царів Моава пожертвував Хамосу власного сина).По всій Північній та Центральній Аравії поклонялися ще одній давньо- арабській богині на ім’я Руда («земна») [90, II, 3&5]. У пантеоні самудських арабів вона разом з богом Нахі була верховним божеством (однак у південних самуд- ських написах Руда не згадується, там фігурує Узза, що може свідчити про тотожність цих богинь). Очевидно, Руда — богиня землі та родючості (зображувалась іноді оголеною). За іншою версією, Руда означає «милостива» і вважається богинею Сонця (можливо, підземного) або планети Венера. Руда була також богинею підземного царства, владикою мертвих (один з її епітетів — «господиня смерті»). Можливо, що Руда споріднена з одним із пальмірських божеств — богом землі Арцу, якого називали Арцубел (очевидно, був пов’язаний з Белом-Балу, одна з доньок якого називалась Арцай-земля). Мухаммад в VII ст. наказав зруйнувати святилище Руди [90, II, 36W].
Нахі (Нухай) вважався давніми самудськими арабами богом мудрості (можливо також, що він був богом Місяця). Виступав як бог-першопредок і покровитель народу, владика країни, захисник верблюдів та колодязів. В оазі Думат містилися статуї Нахі та Руди як верховних божеств [90, II, 203].
У давньоарабській домусульманській релігії ми спостерігаємо відомі вже нам з інших релігійно-міфологічних систем процеси злиття, об’єднання різних божеств, використання різних прізвиськ натомість забороненого імені верховного бога, що дуже ускладнює дослідження первісної природи глав пантеонів, а також «еволюції» їх різноманітних іпостасей у самостійні божества. Так, у давньоарабських віруваннях практично не збереглися первісні імена бога Сонця, яке відігравало у кліматичних умовах пустелі здебільшого згубну роль (на відміну, наприклад, від умов помірного клімату).
Ймовірно, саме тому важлива роль у релігійно-міфологічних уявленнях давніх арабів (особливо кочівників) відводилась Місяцю і Венері. Поступово місцеві верховні божества (як правило, боги небес і подавці дощу) зливалися в єдиний образ творця світу і людей Аллаха, який згодом став єдиним Богом Всесвіту. Інакше кажучи, у давньоарабській релігії, як і в інших сучасних їй, тенденції до монолатрії з часом приводять до монотеїзму, що, можливо, засвідчує деяку універсальну закономірність у розвитку релігійно-етнічних систем.При цьому Аллах, як Творець Всесвіту, розумівся арабами спільним і єдиним Богом, що не надає перевагу певній етнічній групі (як, наприклад, в іудеїв, які «монополізували», по суті, свого бога), а судить усіх смертних за справами їхніми. Наразі первісне ім’я Аллаха не відоме, оскільки, найімовірніше, було заборонене ще на ранніх етапах розвитку цього образу. Побічні свідчення вказують на можливу його наближеність до загальносемітського верховного божества Ела (Ілу), який спочатку був наділений переважно солярними рисами, витісненими, очевидно, значно поширеним з часом місячним культом. З планетарних божеств Ілу пізніше ототожнювався з Ураном або Сатурном.
На первісну солярну природу верховного божества давніх арабів вказує, серед іншого, й образ його жіночої паралелі, дружини Аллат, яку деякі етнічні групи вшановували саме як богиню Сонця. Водночас інші жіночі божества- відповідники (Манат і Узза) уособлюють собою планету Венера і підземний світ, пов’язаний, як правило, з Місяцем і рівнозначними планетами, що, очевидно, засвідчує процеси злиття в одному образі усіх відомих божеств пантеону. На це, ймовірно, вказують і образи інших верховних давньоарабських божеств (наприклад, Душара і Хубала), які являли собою деміургічні космічні істоти, богів-громовержців, божеств землеробства і рослинності, що вмирають і воскресають, а також, з одного боку, божества світла і Сонця, а з другого — нічних небес і Місяця. Поєднання протилежних рис в одному образі верховного (а згодом і єдиного) бога створювало складний, подеколи суперечливий образ Творця, що є водночас і страшним, і милостивим, що особливо унаочнилося в іудейській релігії.
Загалом розвиток релігійно-міфологічних уявлень Стародавнього світу, особливо серед семітських народів, можна відтворити такою схемою: вірування шумерів зумовили формування східносемітської (вавилоно-ассирійської) релігії, яку сприйняли, поряд з давньоєгипетською, західні і південні семітомовні етноси, що зазнають також індоєвропейських культурних впливів. Натомість шумерська релігія (яка, очевидно, є симбіозом іберійсько-кавказьких й індоєвропейських міфоритуальних уявлень) бере свій початок, як ми бачили, із приазовських степів, де нині на території України зберігається найдавніший архів Кам’яної Могили. До того ж шумерська релігійно-міфологічна система на багатьох етапах свого розвитку була, на наш погляд, переважно лунарною, а давньоєгипетська — переважно солярною, що, ймовірно, надалі визначило деяку амбівалентність (тобто суперечливість) виникаючих з них культів.