Індоіранські (арійські) народи — це гілка індоєвропейської сім’ї народів, які говорять індоіранськими мовами і мають спільне етнокультурне походження
Індоіранські мови у II тис. до н. е. розпалися на індійські (індоарійські) та іранські мови.
До них належать також дардські і нуристанські. Дардські мови поширені в гірських районах північного Афганістану, Пакистану й Індії (письмовою з них є тільки мова кашмірі), іноді до них за типологічними ознаками зараховують нуристанські (кафірські) мови, поширені в гірській провінції Афганістану — Нуристані (колишній Кафіристан) [112, 127, 339].Ядро індоіранської етномовної спільноти склалося, ймовірно, в південноукраїнських степах, про що свідчать археологічні знахідки в Україні, арійські сліди в топонімії і гідроніміці Таврії, Північного Причорномор’я та ін. В індоіранських мовах збереглися також сліди мовних контактів з фінно- уграми (одна з бореальних спільнот), що мали місце, швидше за все, на північ
від Каспію. Індоіранська єдність продовжувала, вочевидь, розвиватися і в період спільного існування в Середній Азії і на прилеглих територіях. Загальний лексичний склад індоіранських мов охоплює назви ключових понять насамперед у міфології і релігії, у соціальній сфері, предметів матеріальної культури, імен, що підтверджує існування у давнину індоіранської спільноти. Загальною є також самоназва «арії» (від форми цього слова похідною є назва держави Іран). Найдавніші індійська та іранська пам’ятки «Ріґведа» й «Авеста» у своїх найархаїчніших частинах настільки близькі одна одній, що можуть розглядатися як два варіанти одного початкового тексту. Подальші міграції аріїв зумовили поділ індоіранської спільноти на дві групи, відособлення яких почалося ще в Північному Причорномор’ї і завершилося зі вступом до Північно-Західної Індії предків сучасних індоарійців. Збереглися також етномовні сліди однієї з найперших хвиль міграції — арійські слова в мовах Малої і Передньої Азії (сирійсько-палестинський регіон) не пізніше 1500 р.
до н. е. (імена богів, царів і знаті, конярська термінологія). Ця так звана мітан- нійська арійська мова, приналежна загалом до індійської групи, але непоясненна повністю із давньоіндійської (ведійської) мови, тобто що належить ще до недостатньо диференційованої індоіранської спільноти [112, 189—190].Індоарійська група виявилася у багатьох відношеннях консервативнішою, ніж іранська. В ній краще збереглися архаїзми індоєвропейської та індоіранської епох, тоді як іранська група зазнала ряд істотних змін. Давньоіндійські мови представлені ведійською мовою санскритом, а також певною кількістю слів мітаннійської арійської; середньоіндійські — палі, пракритамі, апабхранша; нові індоарійські мови — хінді, урду, бенгалі, маратхі, гуджараті, панджабі, орія, асамська, сіндхі, непалі, сингальська, мальдівська, циганська мови та ін. Давньоіранські мови представлені авестійською, давньоперсидською (мова ахе- менідських написів), а також окремими словами у грецькій передачі на скіфській та мідійській мовах. До середньоіранських мов належать середньоперсидська (пехлеві), парфенська, согдійська, хорезмійська, бактрійська, сакська мови. До новоіранських мов належать: персидська, таджицька, пушту (афганська), осетинська, курдська, белуджська, гілянська, мазандеранська, татська, талиська, памірські та ін. мови. Сучасні індоіранські мови поширені в Індії, Пакистані, Бангладеш, Непалі, Шрі-Ланці, Мальдівській Республіці, Ірані, Афганістані, Іраку (північні райони), Туреччині (східні райони), Таджикистані, на Кавказі та в деяких інших регіонах [112, 190].