«Еволюція» пантеонів
Індоєвропейська релігія за кілька тисяч років пройшла великий еволюційний шлях, зазнаючи увесь час різноманітних іноплемін- них впливів і зберігаючи, проте, ядро своїх давніх вірувань, що відобразилося насамперед на структурі пантеонів індоєвропейських народів.
Відома нам історична ситуація фіксує таку структуру: єдиним верховним божеством ранніх індоєвропейців уявлялося Сонце, яке згодом вступає в зіткнення з головним матріархальним божеством навколишнього середземноморського населення і її чоловічим корелятом — водно-хтонічним божеством «низу». Цій ситуації передувала, очевидно, сакральна передісторія, що бере свій початок від божеств андрогінної природи. Еволюцію верховних божеств праіндоєвропейців можна відтворити так:• спочатку андрогінні божества поступово набували свої чоловічі і жіночі іпостасі, останні з яких превалювали, а з часом поступалися власними лідируючими позиціями своїм чоловічим партнерам (наприклад, спочатку Сонце уособлювалося, як і Небо, жіночим божеством, а з настанням патріархату — виключно чоловічим). При цьому архаїчне протиставлення верху і низу, Неба і Землі, Сонця і Місяця зберігалося й у новій релігійно-міфологічній ситуації, однак характеристики Космосу, Неба, Сонця стали переважно чоловічими, а Хаосу, Землі, Місяця — переважно жіночими;
• у міру зміцнення патріархальних тенденцій Небо-Мати (її образ дотепер відомий, наприклад, іраномовним таджикам) змінюється образом Не- ба-Батька (грецьк. Урану, слов. Сварога), а «Небесна цариця» поступово перетворюється на Матір-Землю (грецьк. Гея), що вступає в сакральний шлюб з Небом-Ураном і породжує світ (Сонце при цьому відходить на другий план);
• подальша «патріархізація» індоєвропейських народів не залишає більше місця для верховних жіночих божеств, і виникає небесний дуалізм двох чоловічих богів — Урану (інд. Варуна) і Сонця (інд. Мітри), перший з яких асоціюється переважно з водно-хаотичним началом (звідси, очевидно, хетський Аруна — бог Світового океану), а інший — із солярно-космічним (у ранній індійській міфології Аруна — лише колісничий Сонця);
• водно-вогненний дуалізм, що виник в архаїчному індоєвропейському (патріархальному) і оточуючому його (матріархальному) світі, визначив весь подальший розвиток релігійно-міфологічних уявлень індоєвропейських народів;
• згодом до названого дуалізму додалося (привнесене ззовні) уявлення про те, що Мати-Земля може вступати у шлюбні відносини як з небесним началом, так і з хтонічним (в образі змія-дракона), що ще більше протиставило різні частини світобудови і божеств, що їх уособлюють.
Наприклад, сліди первісного матріархату зберіг давній скіфський пантеон, де головним божеством була Табіті (грецьк.
Гестія, рим. Веста) — богиня космічного, соціального і сімейного вогню (вогнища), пов’язана зі своєю чоловічою відповідністю хтонічного походження — Гефестом (грецьк. бог — коваль пекла). У давніх іранців верховну тріаду становили Ардвісура-Анахіта (богиня джерела світових вод, пізніше ототожнена з римською Венерою), Ахурамазда (інд. Варуна) і Мітра (грецьк. Геліос). У давніх індійців основну роль відігравала вже пара верховних богів Варуна—Мітра, яких згодом замінив громовержець Індра. З іранським Ахурамаздою суперничав в Ірані бог вічного часу Зерван (Сатурн), що нагадує розглянуту нами в попередніх томах «еволюцію» богів патріархальної традиції: Сонце — Уран — Сатурн — Юпітер — Марс (останній був головним богом сармато-аланів).Таким чином, системи вірувань індоєвропейських народів, будучи солярно-патріархальними у своїй основі, зазнали в процесі розвитку двох основних інокультурних впливів: давньосередземноморського з культом Богині-матері і східно-семітського з культом її водно-хтонічного партнера — морського божества злого начала.
Т епер ми переходимо до другої частини третього тому, де розглянемо історію і релігії індоіранських (арійських) народів, що виокремилася з індоєвропейської спільноти після (або одночасно) анатолійської (хето-лувійсько-палайської) групи.
Релігії хетів та індоіранських мітаннійців, як і давніх вірменів, ми дослідили у другому томі, оскільки їхні релігійно-міфологічні системи зазнали значного (якщо не визначального) впливу іберійсько-кавказьких і, меншою мірою, східносеміт- ських народів, віруванням яких і був присвячений другий том цього видання. Аналізуванням релігій та історії індоіранських народів ми завершимо дослідження «периферійних» систем вірувань, тобто тих систем, носії яких виявилися на периферії розселення індоєвропейської спільноти (хети, мітаннійці, вірмени, індоарії, іранці).