Християнсько-лицарські держави.
Держави, що виникли на Близькому Сході, з огляду на вагомість християнства як ідеології та церкви як інституту, заслуговують на окрему увагу. Мова йде за Єрусалимське королівство (1099—1291 рр.), князівство Антіохійське князівства (1098—1268 рр.), графство Едесське (1098—1150 рр.) та Триполі (1109—1289 рр.).
Рис.71. Християнсько-лицарські держави Близького Сходу
Єрусалимський король вважався головним феодалом регіону і Захисником труни Господньої. Проблеми взаємин держави та церкви у новоутворених державах Східного Середземномор’я неодноразово піднімалися у науковій літературі. Висвітлювалася, насильницьке навернення місцевого населення регіону, до католицизму. Натомість оминалися проблеми державотворчої діяльності церкви, її роль в інституційному оформленні орденів1.
Утвердження західноєвропейських феодалів у Східному Середземномор’ї проходило під знаком боротьби християнства з ісламом за святі місця. Цей процес тривав з 1096 по 1270 рр. Організатором походів виступила Римо-католицька церква, яка надавала їм характеру релігійних війн. Вона зіграла важливу роль у підготовці Хрестових походів, давши їм гасла, оформлення, морально-психологічну і матеріальну основу. Організацію Першого Хрестового походу взяв на себе папа Урбан ІІ, виступивши у 1095 р. з широкою програмою об’єднання лицарства для завоювання східних країн під гаслами допомоги єдиновірним грекам і звільнення Труни Господньої[1036] [1037]. На кінець XI ст. папство вже спиралося на позитивні наслідки Клюнійського руху, раціоналізацію господарства монастирів і зміцнення авторитету церкви, досягнуте у боротьбі з симонією (наданням духовних санів і посад за гроші), неуцтвом духівництва, зазіханням світської влади на церковне майно. Церква захищала родини і майно хрестоносців, звільняла їх від сплати боргів. Напередодні І Хрестового походу Візантія нав’язала Боемунду Тарентському угоду, згідно з якою антіохійський патріарх призначатиметься імператором з його підданих. Призначений мав зайняти Антіохійський престол і чинити все, що належить первосвященику в хіротонії та інших церковних справах, згідно привілеїв цієї єпархії[1038]. Частина захоплених хрестоносцями земель мала відійти до Візантії негайно, інша — після смерті Боемунда. Як відшкодування були запропоновані інші землі (зокрема Алеппо)1. Після завершення походу угоду фактично денонсували. Укладена хрестоносцями з республікою Святого Марка угода передбачала надання венеціанцям церков у всіх завойованих землях в їхнє повне розпорядження, а також третину володінь, взятих з їхньою допомогою[1039] [1040]. Ці положення були розвинуті у трактаті, укладеному на початку 1124 р. Згідно них венеціанці отримували право на квартал зі статусом екстериторіальності. На його території мала перебувати церква[1041]. 7 червня 1099 р. хрестоносці підійшли до Єрусалима, штурмом його захопивши 15 липня. Поголівне винищення мусульман та юдеїв вразило навіть християнських хроністів. За свідченнями арабських авторів, вбили 70 тис. мешканців міста. За тиждень Готфріда Бульонського проголосили главою Єрусалимського королівства з титулом Захисника труни Господньої, а ще через тиждень обрали католицького єрусалимського патріарха[1042]. Учасники перших хрестових походів, які нашивали на одяг знак хреста, називали себе пілігримами, а походи — паломництвом (peregrinatio), діяннями (gesta) або експедицією (expeditio), священною дорогою (via sacra). У заснованих державах хрестоносці завели французькі порядки. Феодальне право зафіксоване у „Єрусалимських асизах”, які були засадничими документами Ієрусалимського королівства. Відносини між феодалами ґрунтувалися на основі ленної залежності. Першим за рангом був король Ієрусалимський, який складав васальну присягу церкві в особі католицького патріарха Єрусалимського. Одному з ватажків І хрестового походу, Бодуену Фландрському, Рада дванадцяти ішханів Едесси запропонувала в листопаді 1098 р. владу в місті. До вступу до Едесси місцеве вірменське населення здало йому Тель Башир і Равендан на Правобережжі Євфрату. В 1100 р., після смерті Готфріда, лицарі запропонували королівську корону його братові, графові Едесси Бодуену Фландрському. Так виникло Єрусалимське королівство, яке включало, крім столиці, спочатку лише порт Яффу і Віфлеєм з округами. В 1101—1109 рр. до них додалися Хайфа, Кесарія, Акра, Тріполі, Сайда і Бейрут, а в 1124 р. — Тір. Бодуен Фландрський передав Едессу в феод своєму родичеві Бодуену Бурзькому. До складу графства входили, окрім Тель Баширу і Равендану, Самосата і Серундж. Сердж було передано у феод графу Фульшеру. 1118 р. Бодуен Бурзький успадкував королівський престол. Бодуен ІІ розмістив у Едессі залогу на чолі з монахом Готфрі Аль Муміном1. Монарх Єрусалимського королівства був номінальним сюзереном усіх інших правителів Латинського Сходу, що приносили йому оммаж. Держави хрестоносців у Сирії і Палестині складалися з Єрусалимського королівства, графства Едесського, князівства Антіохійського і графства Триполі. Від короля формально залежали володарі трьох інших держав, хоч насправді були цілком самостійними. Барони і лицарі несли за феодалів воєнну службу. Найбільші феодали засідали у „Високійпалаті”. Без їхньої згоди король не мав права видавати закони, оголошувати мир і війну. Проте король міг самовільно відібрати землі у васала, не звертаючись до ради[1043] [1044]. Місцеве населення жорстоко визискувалося і розмір оброку коливався від 1/3 до 1/2 врожаю, подекуди існувала панщина. Виступи проти хрестоносців, слабкість їхніх держав, розтягненість кордонів на 1200 км у прибережній смузі змусили будувати систему фортець, які були адміністративно-територіальними центрами прилеглих районів. Церква була великим, звільненим від податків, землевласником. В Єрусалимському королівстві існували патріархія, 14 єпископств, монастирі. Духовно-лицарські ордени. Васально-ленна система, відсутність єдиного внутрішнього ринку, постійна військова загроза з боку мусульманських сусідів, невдоволення значної частини селян і міщан владою іноземних сеньйорів, що були до того ж іновірцями, скорочення припливу воїнів з Європи не сприяли міцності держав Латинського Сходу. Розуміючи це, їхні правителі і папи прагнули стимулювати хрестоносний рух, знайти додаткові засоби захисту. Одним з них стало створення духовно-лицарських орденів. Рис.72. Печатка ордену Тамплієрів: два лицарі на одному коні, що символізувало бідність засновників ордену Вступаючи до орденів, лицарі приносили три чернечих обітниці: цнотливості (відмови від шлюбу), бідності (із забороною нагромадження багатств) і послуху (старшим в ордені і папі). На відміну від звичайних ченців, члени духовно- лицарських орденів боролися за віру зі зброєю в руках. Вони підкорялися не єпископам дієцезій, а лише папі й орденській владі — капітулові і великим магістрам. Водночас король також міг звернутися до орденів за допомогою у захисті чи заселенні королівства. Орденам передавалися цілі фортеці. З 1130 до 1140 року на храмовників поклали охорону прикордонної марки Антіохійської держави, а в 1149 р. єрусалимський король довірив цим лицарям охорону Гази[1045] [1046]. У процесі управління між органами державної влади, церквою та орденами нерідко виникали конфлікти. Так, у 1199 р. єпископ Сайди відлучив від церкви тамплієрів, які не повернули єпископу Тиверіадському передане їм його попередником на збереження кошти та майно. Однак Інокентій ІІІ встав на бік храмовників, повторивши винесену ще папою Александром ІІІ заборону накладати церковні покарання на цей орден1. Орден тамплієрів заснували бл. 1118 р. французькі лицарі Гуго де Пейн (Пейєн), учасник Першого Хрестового походу, та Годфрей де Сент Омер для захисту пілігримів на шляху із Яффи та Єрусалима. Засновники, до яких приєдналися лицарі Андре де Монбар, Гундомар, Ролан, Жоффрей Бізо, Пейн де Мондезір, Аршамбо де Сент-Ейнан, жили подарунками. Через це вони стали відомими як Бідні Лицарі Христа. Король Балдуїн ІІ Єрусалимський виділив їм місце для головного органу на Храмовій Горі, над руїнами будівлі, що вважалася Храмом Соломона. Саме через цю обставину орден взяв собі назву Бідних Лицарів Христа та Храму Соломона. 13 січня 1129 р. собору у Труа затвердив Орден храму і його статут, а главі, Гуго де Пейну, надав титул Великого магістра. На середину ХІІ ст. орден мав землі у Франції, Англії, Шотландії, Фландрії, власні фортеці, флот, суднобудівні верфі та порти. В 1127—1128 рр. як притулок та лікарню для паломників з Німеччини відкрили Госпіталь Святої Марії німців у Єрусалимі (Німецький дім). Передача його у 1143 р. Ордену госпітальєрів вважається часом створення першої орденської структури (причому пріором мав призначатися саме німець). Вона діяла до 1187 р. З початком облоги Акри восени 1189 р. двоє хрестоносців — німців заснували польовий госпіталь. 21 грудня 1196 року папа Целестин ІІІ надає йому привілеї та автономію щодо госпітальєрів. У 1198 р. цей госпіталь було перетворено на новий орден, що і було затверджено папою Інокентієм ІІІ 19 лютого 1199 р.2. Було зроблено спроби долучити інші ордени до освоєння Палестини. Так в 1180 р. Орден Сантьяго отримав володіння в Антіохійському князівстві3. Висновки. Релігійний чинник був наріжним при створенні християнсько-лицарських держав Близького Сходу, що зумовило чільне місце релігії у їхній внутрішній політиці. 1 Заборов М. А. Крестоносцы на Востоке. 2 Назарова Е. Л. Дата основания Риги в контексте истории крестовых походов. — С. 34; Демурже А. Рыцари Креста. — С. 52—62. 3 Там само. — 242. Чинником, який сцементував гуманітарний простір цих держав, виступали ордени, які виробили власну систему корпоративних вартостей і поступово набули автономії при реалізації власної статутної діяльності, водночас виступаючи інструментами державного впливу на місцях. Список рекомендованої літератури 1. Демурже А. Рыцари Креста. Военно-монашеские ордены в средние века [Пер. с фр. М. Ю. Некрасова] / А. Демурже. — СПб.: Евразия, 2008. — 542 с. 2. Заборов М. А. Крестоносцы на Востоке / М. А. Заборов. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1980. — 320 с. 3. Заборов М. А. Советская историография крестовых походов / М. А. Заборов // СВ. — Вып. 25. — 1964. — С. 272-283. 4. Эпоха крестовых походов [Под ред. Э. Лависса и А. Рамбо; пер. С. Гершензона]. — [Изд. испр. и доп.] — СПб.: Полигон, АСТ, 1999. — 1088 с. 5. Лінч Д. Г. Середньовічна церква: Коротка історія [Пер. з англ. В. Шовкун] / Д. Г. Лінч. — К.: Основи, 1994. — 492 с. 6. Степаненко В. П. Византия и гибель графства Эдесского (1150 г.) / В. П. Степаненко // ВВ. — 1989. — Т 50. — С. 85—92. 7. Степаненко В. П. Рубениды Киликии и графы Эдессы в первой половине XII в. (к структуре графства Эдесского) / В. П. Степаненко // АДСВ. — Свердловск, 1990. — Вып. 25: Византия и сопредельный мир. — С. 151—159. Контрольні питання 1. Які чинники зумовили розвиток держав лицарів-хрестоносців? 2. Назвіть держави лицарів-хрестоносців. 3. Визначте особливості державної моделі Єрусалимського королівства. Теми рефератів 1. Роль релігії в оформленні лицарських держав Близького Сходу.
