Хорватія.
Християнство відіграло помітну роль у становленні та розвитку середньовічної хорватської державності. У Х ст. хорвати були васалами Візантійської імперії, що сприяло входженню сюди православ’я.
Одним з опорних пунктів його проникнення у регіон було місто Задар, з резиденцією візантійського намісника (проконсула, стратига чи катепана). Візантія визначала лише форми управлінсько-регулятивної діяльності, її зміст носив яскраво виражену місцеву специфіку[1047]. Сюди, особливо у прибережні райони, активно проникає римська курія. В 1060 р. на острові Крк спалахнув виступ проти постанов собору, який прийняв рішення про церковну реформу та засудив слов’янське богослужіння. В архівах Римської церкви зберігся унікальний документ — клятва вірності Дмитра Звонимира (Dmitar Zvonimir) з династії Трпимировичів, який був баном Славонії у 70-х роках ХІ ст., папі Григорію VII під час своєї коронації у вересні 1075 р. 8 жовтня 1076 р. його урочисто коронував королем Хорватії папський легат у Салані (Спалето). За правління Звонимира церква зміцнила становище, засновано низку монастирів, зокрема, у 1080 р. у районі Спалато монастир Святого Петра (Супетар). Попри те, що хорватські землі потрапили під юрисдикцію корони святого Стефана, сюди проникло богомільство. Джерела зафіксували появу у Спалато двох ремісників, пов’язаних з боснійськими богомілами. Богомільство проникає у сербські землі, причому у середовище місцевої знаті — волостелів. Окремі далматинські міста після укладення хорвато-угорської унії (1102 р.) отримали „свободи Трогірського типу” (першим їх отримав Трогір у 1107 р.), які передбачали право самостійно обирати собі як князя, так і єпископа1. Угорський король Коломан у 1103 р. підтвердив права архієпископської кафедри у Спліті на прибутки і землі в Хорватії та Далмації2.Численні надання церкві рухомого та нерухомого майна від державних інститутів сприяло посиленню її впливу.
Найдавніший хорватський глаголичний текст — Башчанська плита (напис на камені 1100 р.) — свідчить про те, що король Звонімір дав церкві святого Лютеція землі, а абат Добровіт з дев’ятьма братами збудував там церкву3. У системі державного управління середньовічної Хорватії, простежується тривале співіснування двох моделей регіонального управління: одна давня, жупанійсько-сотенна, яка корінням сягала у первісно- суспільний лад, та більш пізня, пов’язана з дворниками, які були представниками королівської влади на місцях4.Посилення католицизму та латинізація призвели до розгортання дихотомій між міським та сільським населенням Хорватії. Перше переважно зосереджувалося у Далмації і раніше стало об’єктом окатоличення. Папа Гонорій ІІІ закликав на боротьбу з „єретиками” слов’ян та далматинців, а майбутній король Угорщини Ендре ІІ, характеризуючи порядок судочинства на території Задарського архієпископства, наголошував, що його мають дотримуватися угорці, „латиняни та слов’яни”. У другій половині ХІІ ст. спроба князя хорватів Хрелі очолити Спліт зустріла рішучий опір міської громади5.
1 Источниковедение истории южных и западных славян (феодальный период): Учеб. пособие [Отв. ред. Л. П. Лаптева]. — М.: Изд-во МГУ, 1999. — С. 164 — 173; Эпоха крестовых походов. — С. 925; Контлер Л. История Венгрии. — С. 77.
2 СоколовН. П. Образование Венецианской колониальной империи. — С. 240.
3 Толстой Н. И. Этническое и культурное самосознание хорватов в связи с развитием письменности (литературы) и литературного языка в ХІІ—ХІУ вв. / Н. И. Толстой // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма: Науч. сб. [Отв. ред. Г. Г. Литаврин, В. В. Иванов]. — М.: Наука, 1989. - С. 156.
4 Бромлей Ю. В. К реконструкции административно-территориальной структуры раннесредневековой Хорватии / Ю. В. Бромлей // Славяне и Русь: Науч. сб.: К шестидесятилетию акад. Б. А. Рыбакова [Ред. кол.: Е. В. Крупнов (отв. ред.) и др.]. — М.: Наука, 1968. — С. 260.
5Акимова О. А. Развитие этнического самосознания хорватов / О. А. Акимова // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма: Науч. сб. [Отв. ред. Г. Г. Литаврин, В. В. Иванов]. — М.: Наука, 1989. — С. 132—133.
Рис.73. Коронування Звонимира