Болгарія.
Слов’яни почали з’являтися на Балканах із середини V ст., коли християнство вже розглядалося як державна релігія Римської імперії. Їхнє розселення в областях, які мали вже усталену церковно-адміністративну організацію, полегшувало інтеграцію прибульців у духовно-ідеологічне життя.
Слов’янська колонізація велася переважно на території двох префектур — східної (більша частина сучасної Болгарії та Добруджа) та іллірійської. У середині VI ст. у Фракії налічувалося 40 єпархій, Іллірії — 120, з духовенством та храмами1.Прибуття у Подунав’я болгар на чолі з ханом Аспарухом зумовлювалося ослабленням Великої Болгарії та приєднанням Приазов’я до Хазарського каганату. Заснувавши Дунайську Болгарію, вони принесли місцевому населенню власні вірування2. Для релігійних уявлень протоболгар характерна багатоманітність культів. Розповсюдженими були тотемізм, культ предків, культ духів — покровителів та культ племінного вождя — хана. Шаманізм був звичною практикою спілкування з духами та богами. Протоболгари пошановували Верховне божество Тангра (Небо), на честь якого споруджували святилища, поширеними були амулети з солярними знаками3. Арабське джерело „Ахбар аз-заман” так описує обряди тілоспалення болгар: „Люди Бурджан — вогнепоклонники і в них немає священної книги’4.
Впливу християнства болгари зазнали ще у місцях попереднього розселення між Доном і Кубанню. Тут у V— VI ст. християнська церква мала сталу організацію: чотири єпархії — готська (у її складі було у часи тульського собору сім єпископств), сугдайська, тульська і босфорська. Окремі болгарські племена задовго до походу Аспаруха мали контакти з християнським населенням. Болгарський хан Гордас у 528 р. перебував у Константинополі, де був охрещений імператором Юстиніаном І. Однак, його спроби після повернення навернути кочівників до християнства зустріли опір, а самого хана вбили5.
З метою зміцнення авторитету ханської влади, Омуртаг, відновивши зруйновану Пліску, спорудив тут новий1 Лотоцький О. Автокефалія. — Т. II: Нарис історії автокефальних церков: Репринтне видання [Ред. Р. Смаль-Стоцький]. — К., 1999. — С. 54.
2 Плетнева С. А. Салтово-маяцкая культура / С. А. Плетнева // Степи Евразии в эпоху средневековья: Серия: Археология СССР [Отв. ред. тома С. А. Плетнева]. — М.: Наука, 1981. — С. 65.
3 Литаврин Г. Г. Славяне и болгары до встречи в Подунавье / Г. Г. Литаврин // Краткая история Болгарии: С древнейших времен до наших дней [Отв. ред. Г. Г. Литаврин]. — М.: Наука, 1987. — С. 40.
4Крюков В. Г. Сообщения анонимного автора „Ахбар аз-заман” („Мухтасар ал-аджаиб”) о народах Европы / В. Г. Крюков // Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования: 1981 [Отв. ред. Т В. Пашуто]. — М.: Наука, 1983. - С. 205-206.
5 Лотоцький О. Автокефалія. — Т. II. — С. 55. язичницький храм. У ханському палаці під Силістрою на колонах висікли грецькою мовою написи, що прославляли хана. Кам’яні написи робили на честь видатних державних діячів. Офіційним титулом правителя був хан сюбігі (вождь війська). У ІХ ст. використовувалася і формула “від Бога архонт”. Хан був не лише верховним головнокомандувачем, вищим законодавцем та суддею, а й верховним жерцем1. Частина захоплених у Візантії македонських земель була передана релігійним установам. При цьому об’єктами надань могли стати села-громади вільних общинників, якщо поселяни звинувачувалися у сповідуванні гнобленої релігії. У разі державних санкцій проти мешканців села, які зрікалися християнства, згідно із Закону судного людем їх передавали у власність церкви, колишнього пана — віровідступника продавали у рабство. Болгарії до християнізації був присутній культурно-релігійнийдуалізм.Віруваннямісцевого слов’янства істотно різнилася від вірувань кочових прибульців. Відправи культів верховного божества Тангра та самого хана набули офіційного та громадського значення, супроводжуючись спорудженням храмів та святилищ.
Учені пов’язують висічене на скелі у Мадарі зображення вершника, що проштрикує лева (2,6 х 3,1 м) з культом вождя — хана, воєначальника та жерця[1048] [1049]. Прийняття християнства у Болгарії у 864 р. стало наріжним каменем перетворення Болгарської держави у єдиний етнополітичний організм[1050]. Цей політичний крок був вимушений, зумовлений вторгненням візантійців у 863 р. у Болгарію. Цар з найближчими сановниками хрестилися у палаці, таємно від підданих. Він прийняв християнське ім’я Михайло на честь імператора Михаїла ІІІ, духовним сином якого він офіційно визнавався. Проте попередня поразка, масоване проникнення у країну проповідників візантійців (ортодоксів і монофіситів), мусульман, прихильників інших вірувань викликали народні заворушення. Скориставшись з цього, у 865 р. вища знать 10 комітатів підняла повстання з метою скинути царя та повернути язичництво. Владі вдалося його придушити і продовжити курс на запровадження православ’я1. Оточення царя чудово розуміло всі загрози православ’я як інструменту впливу Візантії на внутрішню політику країни[1051] [1052], особливо з огляду на організацію літургії у новонаверненій Болгарії у 865—893 рр. грецькою мовою[1053]. Фульдський літопис повідомляє про відрядження в 866 р. болгарських посланців до Реймсу з проханням про направлення священиків для християнізації. У наступному, 867 р., король Франції Людовік вислав для задоволення прохання болгарського князя і поширення католицизму єпископа Єрменріха[1054].У 927 р., за підтримки царської влади, православна церква Болгарії отримала статус патріархії, здійснювалася політика болгаризації духовенства. Навіть після завоювання країни візантійський імператор Василь ІІ змушений був зберегти автокефальне становище болгарської церкви, знизивши її ранг до архієпископства. На своїх посадах залишили слов’яномовне духовенство на чолі з архієпископом Іваном Дебрським.
Візантійська держава навіть збільшила його майнові права, податкові та імунітетні привілеї, розширила кордони архієпископства. При ньому в архієпископстві працювали школи, навчаючи слов’янській грамоті, функціонував скрипторій[1055]. Зважаючи на впливові позиції церкви візантійський уряд підтвердив її соціально-економічний та політико-правовий статус. Імператор Василь ІІ видав болгарському архієпископу в 1019—1025 рр. три відповідні сигіллії. Це було нагальним для ієрархів з огляду на пошук нової моделі взаємин з владою, які стали продовженням системи, яка склалася „за Петра і Самуїла”. Встановлювалися кількість париків і кліриків для кожного єпископства з усіма належними приходами у містах і укріплених містечках, їхні обов’язки щодо церкви, вони звільнялися від частини податків. Пільги були зрівнені для усіх єпископств, за винятком трьох виділених окремо (Охриду, Касторія, Відина)1.Поступово урядова політика Візантії щодо Болгарської православної церкви змінюється. Скориставшись смертю Івана Дебрського, імператор Михаїл IV призначив у 1037 р. архієпископом грека Лева з Пафлагонії та почив замінювати греками вище духовенство.
Церква служила інтересам зміцнення болгарської ідентичності, чому сприяла канонізація вітчизняних святих (Івана Рильського, Климента, Петра). Грецькі ієрархи за наполяганням болгарської знаті канонізували Іоакима Осоговського2. Грецька верхівка духовенства ставилася до болгар як неповноправних підданих імперії. З іншого боку, представники низової та середньої ланки духовенства (болгари), позбавлені своїх прав, переходили у табір богомілів, стаючи єресіархами та керівниками громад3. У боротьбі з Візантією Великий жупан Болгарії Михаїл намагався заручитися підтримкою католицької церкви. Папа Григорій VH надав йому корону з титулом rex Sclavorum (близько 1078 р.)4. У 1197—1207 рр. з Ватиканом щодо переходу під римську юрисдикцію листувався болгарський цар Калоян5. Окремі дослідники (Р.
Вольф, П. Стефенсон) вважали, що у рамках перемовин, які велися водночас з Візантією, Калояну запропонували імператорський титул, а Болгарській православній церкві — автокефалію.1 Литаврин Г. Г. Болгария и Византия в ХІ—ХІІ вв. / Г. Г. Литаврин. — М.: Изд-во АН СССР, 1960. - С. 74-76.
2 Литаврин Г. Г. Особенности развития самосознания болгарской народности со второй четверти Х — до конца ХГУ вв. — С. 46-47.
3 Там само. — С. 54—55.
4 Эпоха крестовых походов. — С. 925.
5 Источниковедение истории южных и западных славян. — С. 213.
Рис.74. Болгарія під візантійським пануванням (1018—1185 рр.):
1— кордони Болгарії наприкінці Х ст.; 2 — кордони Болгарії у 1187 р.; 3 — великі міста; 4 — дрібні міста і фортеці; 5 — назви фем1.
Однак прямі докази відсутні, а візантійсько-болгарський договір кінця 1201 р. був оборонного характеру і не задовільнив корінні інтереси жодної зі сторін. Після цього Калоян розпочав перемовини з папою Інокентієм ІІІ, які вилилися в унію болгарської церкви. Цю унію зупинив лише Іван Асень ІІ у 1235 р., коли за допомогою Нікеї відновлено у країні православну патріархію2. Калоян, розуміючи значення церкви
1 Литаврин Г. Г. Болгария и Византия в ХІ—ХІІ вв. / Г. Г. Литаврин. — М.: Изд-во АН СССР, 1960.
2 Клименских А. В. Болгаро-византийский договор конца 1201 г. в контексте международных отношений на Балканах / А. В. Клименских // АДСВ. —
як важливого інструменту зміцнення державної єдності, поширивши свою владу на південно-західні болгарські землі, замінив тут грецьке духовенство болгарським[1056] [1057]. Висновки. Релігія була важливим чинником становлення етнічної самосвідомості та державності середньовічної Хорватії. Перетворившись на арену боротьбу за духовний вплив між католицькою та православною церквами, країна отримала простір для зовнішньополітичного маневрування у відстоюванні державності. Болгарська держава велику увагу звертала на релігійну сферу. Це стосувалося забезпечення функціонування церкви як важливого соціокультурного інституту, що забезпечував ідеологічну підтримку інститутам влади. Для цього здійснювалися кроки щодо зміцнення адміністративно- правового статусу церкви та її економічної бази. Під час перебування Болгарії у складі Візантійської імперії вжито заходів щодо перетворення церкви на інструмент еллінізації, зниження її адміністративно-правового статусу. Список рекомендованої літератури 1. Билярски И. Покровители на Царството. Св. Цар Петьр и св. Параскева-Петка / И. Билярски. — София: Вулкан-4, 2000. — 111 с. 2. Бромлей Ю. В. К реконструкции административнотерриториальной структуры раннесредневековой Хорватии / Ю. В. Бромлей // Славяне и Русь: Науч. сб.: К шестидесятилетию акад. Б. А. Рыбакова [Ред. кол.: Е. В. Крупнов (отв. ред.) и др.]. — М.: Наука, 1968. — С. 251-260. 3. Литаврин Г. Г. Болгария и Византия в ХІ-ХІІ вв. / Г. Г. Литаврин. - М.: Изд-во АН СССР, 1960. - 472 с. 4. Литаврин Г. Г. Народы Балканского полуострова в составе Византийской империи в ХІ—ХІІ вв. / Г. Г. Литаврин // Формирование раннефеодальных славянских народностей: Монография [Ред. кол.: B. Д. Королюк (отв. ред.) и др.]. — М.: Наука, 1981. — C. 170-185. 5. Литаврин Г. Г. Особенности развития самосознания болгарской народности со второй четверти Х — до конца XIV вв. / Г. Г. Литаврин // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма: Науч. сб. [Отв. ред. Г. Г. Литаврин, В. В. Иванов]. — М.: Наука, 1989. — С. 36—70. 6. Литаврин Г. Г. Первое Болгарское царство в зените могущества. Расцвет культуры / Г. Г. Литаврин // Краткая история Болгарии: С древнейших времен до наших дней [Отв. ред. Г. Г. Литаврин]. — М.: Наука, 1987. — С. 63—80. 7. Литаврин Г. Г. Рождение государства Болгария и его борьба с Византийской империей / Г. Г. Литаврин // Краткая история Болгарии: С древнейших времен до наших дней [Отв. ред. Г. Г. Литаврин]. — М.: Наука, 1987. — С. 42—62. 8. Литаврин Г. Г. Славяне и болгары до встречи в Подунавье / Г. Г. Литаврин // Краткая история Болгарии: С древнейших времен до наших дней [Отв. ред. Г. Г. Литаврин]. — М.: Наука, 1987. — С. 27—41. 9. Толстой Н. И. Этническое и культурное самосознание хорватов в связи с развитием письменности (литературы) и литературного языка в ХІІХІХ’ вв. / Н. И. Толстой // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху зрелого феодализма: Науч. сб. [Отв. ред. Г. Г. Литаврин, В. В. Иванов]. — М.: Наука, 1989. — С. 152—164. Питання для самоконтролю 1. Яка роль християнства в оформленні хорватської державності? 2. Які ключові етапи розвитку Хорватії пов’язані з релігією? 3. Які релігійні права передбачали „свободи Трогірського типу”? 4. Як у Болгарії ІХ ст. титулувався правитель? Теми рефератів 1. Болгарське православ’я у суспільно-політичному житті країни доби Середньовіччя. Теми контрольних (курсових) робіт 1. Статус Болгарської церкви у Візантійській імперії. 2. Релігійна політика Болгарського царства. 3. Формування релігійних інститутів Хорватії.