Хазарський каганат.
Створення ранньофеодального племінного союзу хазар дослідники локалізують у прикаспійських степах Північного Передкавказзя. Найбільш ранні достовірні згадки про хазар припадають на VI ст.
Упродовж століття вони брали активну участь у політичному житті Тюркського каганату1. Формується власна система управління хазар. Їхній правитель вже у 90-х рр. VI ст. носить титул малік (цар). У 20-х рр. VII ст. хазари, визнаючи владу тюркського кагана, були практично самостійні. Приймаючи за базову дату формування Хазарської держави першу чверть VII ст., слід вказати умовність цієї хронологічної локалізації з огляду на поступальний характер розвитку соціокультурних і державних інститутів нового об’єднання. Показовими подіями такої еволюції визначають набуття правителем титулу хакана (кагана) та переможне завершення боротьби за домінування у регіоні з Булгарським союзом[582] [583]. В утворенні Хазарської держави помітну роль відіграли іраномовні за походженням місцеві етнічні групи — маскути (нащадки масагетів) та барсіли (басили). До складу Хазарського каганату увійшли іраномовні групи сармато-аланського походження, які відзначалися не лише етнічною, а й релігійною строкатістю. Це було зумовлено внутрішньою політикою хазарів. Каганат був розділений на власне Хазарію — корінні землі хазарів у Дагестані та на Нижній Волзі і залежні території. Населення власне Хазарії мало чимало привілеїв і політично домінувало над етнічними групами залежних територій. У центрі Хазарії проживали нащадки аорсів — „ал-арсіГ, які прийшли із Середньої Азії вже мусульманами і становили основу постійного хазарського війська. Привілеї мали не тільки вони, а, можливо, й аси із Хорезму, ватажок яких наділявся високим титулом Ас-тархан. Політика хазарів щодо західної частини Аланії — Асії і східної — власне Аланії відрізнялася, оскільки західні алани весь час тяжіли до Візантії, а східні — до Хазарії. Наслідком цього стало прийняття на зламі ІХ—Х ст. християнства західними аланами. Верхівка східних аланів дотримувалася юдаїзму, а остаточно прийняли християнство лише в середині Х ст. Ці особливості спонукали хазарів уже в першій половині VIII ст. переселити частину західних аланів-асів до лісостепового Подоння. Так хазари послабили сепаратистські тенденції аланів-асів й укріпили північно-західні кордони своєї держави. Відносини хазарів із залежними правителями аланів ґрунтувалися на принципах васалітету: призначувані хазарами тудуни регулярно збирали данину, а у разі війни алани поповнювали хазарську армію. Ця залежність підкріплювалася існуванням інституту дружин-заручниць хазарського кагана (бека) із родин васальних правителів1. Саме союз з аланами допоміг здолати булгар, витіснивши частину на захід та підкоривши іншу2. Аланське об’єднання зберегло свою політичну самостійність у структурі Хазарського каганату. У середині аланських племен виокремлювалася племінна верхівка а влада зосереджувалася в руках власного правителя (шаха, маліка). Окремі дослідники навіть наголошують на хазарсько-аланському союзі3. Поступово Хазарський каганат (651—966 рр.) перетворюється в одну з найвпливовіших сил регіону. Управлінська модель держави пройшла помітну еволюцію під впливом зовнішніх і внутрішніх загроз та викликів.Різноконфесійним характером позначалася державна структура каганату. Початково Хазарський каганат формувався як федерація різних племен на чолі з хазарським (тюркським)
1 Бубенок О. Б. Алани-аси у складі середньовічних етнополітичних об’єднань Євразійського степу. Автореф. дис... д-ра іст. наук: 07.00.02: Всесвітня історія / О. Б. Бубенок; НАН України. Ін-т сходознавства ім. А. Кримського. — К., 2006. - 32 с.
2 Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. — С. 91.
3 Там само. — С. 105.
родом Ашина і номінально керована каганом з цього роду. Учасники об’єднання мали певну свободу.
Правитель савір Алп-Ілутвер самостійно від хазарів ходив у походи і навіть укладав угоди. Він одружився на дочці албанського князя і в 682 р. прийняв християнство1. Прийняття християнства правителем хазарів Алп-Ілутвером сталося унаслідок посольства, відправленого з Кавказької Албанії іхшином Варазом Трдатом. Цю дипломатичну місію очолив єпископ Ісраел[584] [585]. Він розгорнув активну місіонерську діяльність у столиці гунів Варачані. Найактивніших прихильників старої релігії спалювали на перехрестях столиці та інших царських резиденцій. Алп-Ілутвер почав споруджувати церкви у різних місцях країни. Він висловив бажання, щоб Ісраел став їхнім єпископом. Алп-Ілутвер звернувся до Вараза Трдата і Єліазара, а також ішхана Вірменії Григора Маміконеана. Католикос Сахак (Саак ІІІ) та ішан Григор запевнили у неможливості постійного перебування Ісраела у гунів. Зрештою прийняли компромісне рішення: він буде єпископом Гунії, але при цьому не полишатиме паству у Мец Колманці. Ставлення Албанії до створення у Варачані окремої єпископської кафедри було негативним, оскільки було взято курс на збереження залежності гунів від її церковної ієрархії. Більша частина гунської верхівки погоджувалася піти на компроміс, однак єпископ Ісраел, якого підтримав Алп-Ілутвер, був непохитний. Жерці звернулися до правителя і вельмож, звинувативши їх у зраді. Після знищення священного гаю за межами Варачана головних жерців схопили і засудили[586].Уже на початку УІІІ ст. федеративний союз племен на чолі з хазарами займав степи і передгір’я сучасного Дагестану та Прикубання, приазовські степи, частково степи Північного Причорномор’я та більшу частину Криму з приморськими містами[587]. Згодом вони кинули виклик Сасанідам і арабам через Закавказзя. Захопивши Алауланк (Албанію), хазари спалили церкви та книги Заповітів. У 835 р. вони заклали новий форпост на лівому березі Дону — Саркел, який пізніше захоплять русичі, перетворивши на давньоукраїнський анклав Біла Вежа.
Важливими релігійними центрами були Семендер (Самандар, до першої четверті VIII ст. був столицею) та Баланджар (у середині VI — 20-х роках VIII ст. являв собою самостійне етнополітичне об’єднання). Зі зміною геополітичної ситуації у регіоні столицю перенесли у більш безпечний Гтиль1. Протистояння з арабськими військами на Кавказі поступово набрало обертів. У 737 р. арабський полководець Марван, захопивши землі Азербайджану та Вірменії, наказав військам, які знаходилися у Баб ал-абавабі, захопити Семендер. Сам Маран вирушив до Аланії, після спустошення якої захопив Семендер, примусивши хазарського кагана разом з оточенням і родичами прийняти іслам2.На початку IX ст. єврейський ватажок Обадія за допомогою найманців здійснив державний переворот. Заляканого хакана примусили одружитися з єврейкою і вже в наступному поколінні тюрко-єврейський хакан став юдеєм, але реальну владу у державі захопив ха-мелех (лідер рахдонітської громади). Хакан перетворився на сакральний живий символ влади3. Мусульманські суди та духовенство держави мали внутрішню автономію та поблажливе ставлення з боку правлячої верхівки, яка сповідувала юдейство. За свідченням ал-Масуді, у хазарській столиці було сім суддів: два для мусульман, два для юдеїв, два для християн і один для мешканців давньої Руси, які на той час сповідували язичництво4. Переслідування християнства в ітильській Хазарії,яке мало місцепісля офіційного утвердження юдаїзму, окремі дослідники пояснюють загрозою, яку несли новонавернені християни для юдеїв і мусульман. Загалом каганат залишався терпимим до християнства як релігії. К. Цукерман заперечував, що повстання каварів було викликане наверненням хазарів до юдаїзму5. Належність каганату
1 История Дагестана с древнейших времен до наших дней. — Т 1. — С. 165— 171.
2 Там само. — С. 180.
3 Рубель В. А. Iсторія Середньовічного Сходу. — С. 86.
4 Кестлер А. Тринадцатое колено: крушение империи хазар и ее наследие [Пер.
с англ. А. Ю. Кабалкина] / А. Кестлер. — СПб.: Евразия, 2006. — С. 52.5 Байер Х.-Ф. Идеология, показанная на примере отрицания значительной тюркській державно-управлінській традиції не викликає сумнівів, попри істотні соціокультурні впливи сусідніх народів та держав. Вплив Візантії, зацікавленої у поширенні тут християнства простежується в місіонерській діяльності серед кримських хазарів та аланів, які за пізньої античності почали переходити до християнства. Можливо саме активне укорінення християнства і викликало активні зустрічні дії уряду каганату1. Поширення юдаїзму серед управлінської верхівки Хазарського каганату наприкінці VIII — на початку ІХ ст. посилило сепаратизм у регіоні, підштовхнувши племінну еліту Аланії до союзу з Візантією та прийняття царем Аланії християнства. Загострення стосунків призвело до хазарсько- аланської війни, підбуреної Візантією. Унаслідок поразки, цар аланів після 932 р. зрікся християнства[588] [589] [590].
Після зникнення Хазарського каганату згадки про його мешканців продовжуть фіксувати історичні хроніки та різноманітні актові джерела. В одному зі списків неопублікованого послання константинопольського патріарха Германа II від 1232 р. хазари згадуються серед православних народів[591]. Учений грек Ніл Доксопатр, який працював при дворі Роджера II, пише про Хазарію, як територію, що входила до складу Константинопольської патріархії. Після падіння Хазарії у другій половині Х ст. на території Східної Європи, головним чином у Криму і на Тамані, ще у Х^ХП ст. продовжувало зберігатися хазарське населення, тому ал-!дрісі через два століття після припинення існування цієї держави сприймає етнонім „хазари” як актуальний. Крім того, хоронім „Хазарія” продовжував використовуватися в сучасних „Нузхат ал-Муштук” візантійських та єврейських джерелах[592].